Я не думала, що протягну в такому темпі довго. Вставати з самого рання, щоб лагодити М-Бота, тоді цілий день вбиватися на заняттях, повертатися серед ночі в печеру і спати там тривожним сном, сповненим видінь про всіх, кого я підвела, або — що куди гірше — кошмарів про втечу...
— П-с-с-с-с!
Я зупинилася і глянула на передавач, причеплений до рюкзака. — П-с-с-с-с-с-с-с-с-с, Спенсо!
Я огледіла весь коридор, аж тут побачила з правого боку Кіммалін — здається, це була вона — у дверях, вдягнену в усе чорне.
— Скритна?
Вона поспішно махнула мені йти далі. Я наморщила чоло.
А тоді захотілося стукнути себе. Дурепо, це точно Кіммалін.
Я підійшла до неї:
— Що ти...
— Ч-ш-ш-ш! — прицитькнула мене вона, прокралася далі коридором і визирнула за ріг.
Відтак махнула мені йти за нею, і я, нічого не розуміючи, пішла. Так ми проминули кілька поворотів пустим коридором. Вона навіть затягнула мене в туалет і, нічого не пояснивши, наказала чекати. Врешті ми дійшли до коридору з дверима, що тягнулися по обидва його боки. Жіночий житловий корпус. Біля однієї з кімнат, розмовляючи, стояло двоє незнайомих мені дівчат у формах з нашивками загону «Зоряний дракон».
Кіммалін протримала мене за рогом, доки дівчата не пішли в інший бік. Я помітила, що ми з нею прийшли у протилежний від їдальні бік. То чи справді вона хвора, чи тільки вдає?
Коли дівчата пішли, з дверей вигулькнула голова ФМ зі шпилькою в короткому волоссі. Дівчина швидко помахала нам. Ми з Кіммалін побігли до неї й заскочили в кімнату.
ФМ затріснула за нами двері й усміхнулася. Крихітна кімнатка була такою, як я її й запам’ятала — тільки після загибелі Ранньої звідти прибрали одне ліжко. Тепер там залишилося тільки дві койки: двоярусна під лівою, одинарна — під правою стіною. Між ними лежали навалені купою ковдри, на комоді стояли дві таці з їжею: миски з супом, що парував, водоростевий тофу і товсті скибки хліба. Справжнього хліба. Зі справжнім маслозамінником! У мене набрався повний рот слини.
— Ми хотіли замовити додаткові порції, — сказала Кіммалін, — але нам принесли суп, бо думають, що ми захворіли. Та, як казала Свята, не проси більшого, коли вже маєш.
— Одне ліжко прибрали, — мовила ФМ, — тому ми настелили ковдр. Найскладніше буде вийти в туалет, але ми щось придумаємо.
Нарешті все склалося. Вони просто вдали, ніби занедужали, а зробили це, аби замовити вечерю в кімнату й поділитися зі мною. Мене ж провели, щоби я заночувала з ними.
Зорі милі. Мене захлеснуло хвилею вдячності. Захотілося плакати. Але воїни не плачуть.
— Ой-ой! — зойкнула Кіммалін. — Ти сердишся. Не треба. Ми не кажемо, що ти слабачка і не дійдеш до печери! Просто подумали... Ну, знаєш...
— Було б непогано трохи відпочити, — допомогла їй ФМ. — Навіть великим воїнам часом необхідний спочинок, еге ж, Дзиґо?
Я кивнула, боячись розтулити рота.
— От і чудово! — мовила Кіммалін. — Гайда їсти, бо я від цих викрутасів з маскуванням страшенно зголодніла!
28
Смакував той суп краще, ніж кров моїх ворогів. Утім, оскільки я ніколи не куштувала ворожої крові, це, мабуть, такий собі комплімент супу. Але це справді був найкращий на світі суп, що смакував сміхом, любов’ю та дружбою. Його тепло гріло мене зсередини, як ракетне паливо — двигун. Тримаючи миску на колінах, я сиділа на купі ковдр і слухала розмову Кіммалін та ФМ. На очі мені наверталися сльози, але я не наважувалась заплакати. Дивно, але звичайна тарілка супу нагадала мені про домівку.
— Я ж казала тобі, побачивши чорний костюм, вона точно піде за мною, — говорила Кіммалін, сидячи зі схрещеними ногами на своєму ліжку. — Чорний — колір інтриги.
— Ти скажена, — мовила ФМ, змахуючи ложкою. — Пощастило, що вас ніхто не помітив. Нескорені тільки й чекають, щоб їх чимось образили.
— ФМ, ти також нескорена, — сказала я. — Як і всі ми, ти народилася тут. Ти — громадянка Об’єднаних Підземель Нескорених. Чому ти не хочеш бути собою?
ФМ радісно заусміхалася. Схоже, моє запитання їй сподобалося.
— Нескорений — не лише громадянство, — повела вона, — а й певний світогляд: «Справжній нескорений вважає так...», «Нескорені ніколи не здаються!» абощо. За такою логікою виходить, що, роблячи інший особистий вибір, я можу перестати бути нескореною.
— І... ти цього хочеш? — запитала я, смикаючи головою.
Кіммалін передала мені ще шматок хліба:
— Просто вона вважає, що всі ви часом дещо... Галабурдні.
— Знову це слівце, — кинула я. — Хто так взагалі говорить?