— Освічені люди, — сказала Кіммалін, сьорбаючи суп.
— Я відмовляюся жити в полоні автократії й націоналізму, — продовжила ФМ. — Нашому народові довелося піти на такий крок заради виживання, але цим ми загнали себе в рабство. Більшість майже ніколи не ставить під сумнів такого способу життя і слухняно виконує правила. Інші ж підняли рівень агресії до такої межі, що природні почуття зробилися неможливі!
— У мене є природні почуття, — заперечила я. — І я дам відсіч кожному, хто стане це заперечувати.
ФМ пильно подивилась на мене.
— Я викликала б тебе на двобій, — промовила я, жуючи скибку, — але так напхалася хлібом, що не можу встати. І оце так ви їсте щодня?
— А який твій раціон? — спитала Кіммалін.
— Щури й гриби, — відповіла я.
— Щодня?
— Ну, раніше я ще приправляла щурятину перцем, але він у мене закінчився.
Дівчата перезирнулися.
— Те, як повелася з тобою адміралка — ганьба для всього СОНу, — мовила ФМ. — Однак це — природний наслідок тоталітаристського прагнення до абсолютної влади над усіма, хто проти системи, яскравий приклад її лицемірства. Для них непокірність перестає бути ознакою нескореного, якщо людина відмовляється коритися їм.
Я зиркнула на Кіммалін, але та лише знизала:
— Її це страшенно зачіпає.
— На наших плечах тримається влада, яка зловживає своїми повноваженнями в ім’я загальної безпеки, — сказала ФМ. — Народ мусить не мовчати, а виступити проти панівного класу, який його поневолив!
— Панівного класу, з якого походиш ти? — перепитала я.
ФМ опустила погляд на суп і зітхнула:
— Я ходила на збори сперечальників, але мої батьки тільки з розумінням гладили мене по голівці, пояснюючи всім, що я проходжу фазу заперечення. А тоді віддали мене в академію, і я... Одне слово, мені треба стати льотчицею.
Я кивнула. Це було мені зрозуміле.
— Просто я думаю, що як прославлюся в боях, то стану голосом малих людей, розумієш? Мені здається, тут я принесу більше користі, аніж у нижніх підземеллях, де сидітиму величаво у вечірній сукні біля своїх сестер. Хіба ні? Ти як гадаєш?
— Авжеж, — погодилася я. — Ти мислиш слушно. Скажи, Скритна?
— Я це давно їй кажу, — мовила Кіммалін, — але з твоїх уст це звучить переконливіше.
— Чому? — перепитала я. — ФМ, хіба не ти казала, що такі, як я, позбавлені природних почуттів?
— Так, але ти не винна в тому, що стала продуктом свого оточення! — кинула ФМ. — Це не твоя провина, що ти виросла голодним до крові та руйнувань згустком агресії.
— Справді? — насторчилась я. — То це такою ти мене бачиш?
Вона кивнула.
Клас.
Раптом двері до кімнати відчинилися, і я інстинктивно занесла над собою миску, готова пошпурити її прибулому в пику. Підсвічена лампами з коридору, всередину прослизнула Веремія. Трясця. Про неї я зовсім забула. Ці двоє привели мене сюди, поки вона була на вечері. Цікаво, а вона в курсі їхнього задуму?
Зустрівшись зі мною поглядом, вона поспішно зачинила за собою двері.
— Я принесла десерт, — сказала Веремія, показуючи згорток із серветок. — Принда застукав мене, поки я набирала тістечка. Прийшов перевірити нас перед тим як їхати на черговий важливий прийом удома.
— І що ти йому сказала? — запитала Кіммалін.
— Сказала, що хочу перекусити перед сном. Сподіваюся, він нічого не запідозрив. У коридорі нема нікого: ні охорони, ні персоналу. Думаю, ми в безпеці.
Вона розгорнула серветку, явивши нам злегка прим’яті шоколадні тістечка. Я уважно дивилась на неї, поки вона роздавала нам десерт. Скінчивши, запхала в рот останній шматок і плюхнулася на своє ліжко. За останні кілька тижнів ця дівчина перекинулася зі мною заледве кількома словами, а тепер принесла мені тістечко? Мені безперечно полегшало, що вона не збирається мене здавати, однак я досі не знала, чого від неї очікувати.
Сівши назад на ковдри, я спробувала тістечко. Це було набагато — у сто разів — краще, ніж щурятина. Мимохіть я аж легенько застогнала від задоволення, неабияк потішивши Кіммалін. Вона сиділа на краєчку незастеленого ліжка Веремії. Її власна койка була на другому ярусі — найохайніша у цій кімнаті: ретельно заправлена, на подушці — квітчаста наволочка. Ліжко ФМ стояло з іншого боку, під полицею з купою книжок.
— То... — промовила я, облизуючи пальці, — чим ви займаєтеся вечорами?
— Спимо, — мовила Веремія.
— Цілих дванадцять годин?
— Ну, ще займаємося фізкультурою, — сказала ФМ. — Найчастіше плаваємо в басейні, хоча Веремія любить потягати залізяки. Буває стріляємо з напарниками по мішенях або беремо додаткові заняття на центрифузі...