— Я... — Я облизнула губи. — Я не впевнена, що й сама це зможу. Я... — насилу витиснула з себе: — Я інколи дуже лякаюся.
ФМ нахмурилася:
— То й що?
— А те, що частина з того, що я кажу... це... звичайна бравада. Насправді я й далеко не така впевнена.
— Тобто, ти — людина? — уточнила Кіммалін. — Хвала зорям. А то так одразу й не скажеш.
— Ти говориш так, ніби робиш якесь велике зізнання, — погодилася ФМ. — «Слухайте, в мене є емоції. Страшне».
Я засоромилася.
— Мені це важливо. Усе дитинство я мріяла про те, що літатиму і битимусь. А зараз, коли опинилася тут і почала втрачати друзів, я... Коротко кажучи, це боляче. Я виявилась слабша, ніж вважала.
— Коли ти слабачка, — мовила ФМ, — то я — взагалі нікудишня.
— Ага, — вставила Кіммалін. — Дзиґо, це нормально. Ти — жива людина.
— Якій, однак, промила мізки бездушна система, створена для продукування покірних, раболіпних шовіністів, — додала ФМ. — Без образ.
Я не могла не відмітити, що під час цієї розмови Веремія раптово затихла. Вона лежала на ліжку, дивлячись на днище койки Кіммалін над собою.
— Можеш розповідати нам це, — сказала Скритна. — Усе гаразд. Ми ж команда. — Тоді, нахилившись ближче до нас із ФМ: — Як ми вже заговорили відверто... можна і я вам у дечому зізнаюся? Правду кажучи, я сама вигадую більшу частину цитат, які кажу.
Я здивовано закліпала:
— Правда? То Свята нічого такого не казала?
— Ні! — змовницьки шепнула Кіммалін. — Це я все вигадала! А не кажу нікому, бо не хочу нахвалятися розумом. Так не гарно.
— Скритна, тепер мій світ зруйновано, — мовила ФМ. — Це ніби ти оце зізналася мені, що верх — то низ або що у Веремії чудово пахне з рота.
— Гей, — озвалася Веремія. — Більше тістечок не принесу.
— Це серйозно, — сказала я іншим двом дівчатам. — Я лякаюся.
Може, я таємна боягузка?
Та ФМ з Кіммалін звели все на жарт, заспокоївши мене і розказавши про власні страхи. ФМ було страшенно ніяково через те, що хоч і мріяла повалити владу СОНу, вона прагнула служити в ньому. А Кіммалін, попри виховання чемної світської дівчинки, мала душу нахабної зазнайки.
Їхня доброта була мені приємна, але я сумнівалася, щоб сперечальниця-бунтарка і дівчина з Підземель Достатку розуміли, наскільки важливо мені було не боятися. Тому я відпустила розмову на самотік.
Ми теревенили допізна, і це було... це було неперевершено. Дуже щиро і по-товариському. Проте з плином ночі я відчувала дедалі більшу тривогу. З одного боку, це було найкраще, що ставалось зі мною в житті, коли ж з другого — підтвердження того, що я боялась найбільше: всі інші товаришують без мене.
Регочучи із розповідей Кіммалін, я не припиняла гарячково міркувати. Як можна продовжити це? Чи вийде в дівчат частіше вдавати хворих? Коли мені можна буде прийти до них знову?
Зрештою гору взяла природа, і Скритна з ФМ відправилися до вбиральні. Я залишилася сам на сам із Веремією, яка встигла закуняти. Не бажаючи її будити, я чекала на дівчат біля дверей.
— Я знаю, як ти почуваєшся, — раптом промовила вона.
З несподіванки я аж підскочила.
— Ти не спиш?
Веремія кивнула. Навіть сонною не здавалася, хоч я ладна була заприсягнутися, що чула, як вона хропе.
— Страх не робить з нас боягузів, еге ж?
— Не знаю, — відказала я, прямуючи до її ліжка, — але хотілося б уміти його контролювати.
Веремія ще раз кивнула.
— Дякую, що дозволила їм влаштувати мені цей вечір, — сказала я. — Я знаю, якби мала вибір, ти не стала б проводити часу зі мною.
— Я бачила, що ти зробила для Недда, — відповіла вона, — як ти полетіла за ним всередину тої станції.
— Я не могла відпустити його самого.
— Так. — Помовчавши трохи: — Мама розповідала мені про твого батька. Завжди, коли бачила, що я здаюся на полі чи шугаюся м’яча, вона розповідала мені про пілота, який любив нахвалятися, що він сміливий, але виявився боягузом. «Не смій збезчестити ім’я народу нескорених, — повторювала вона, — не будь, як Стрілець...»
Я пересмикнулася.
— Але ми не повинні бути ідеальними, — вела далі Веремія. — Я зрозуміла це з часом. Трошки страху, трохи історії — це все нічого не значить. Важливе тільки те, що ми робимо. — Подивилась на мене: — Вибач, що так до тебе ставилася. Просто, коли я дізналася, це був... шок. Але ти — не він, і я теж, хай як не почувалася б інколи.
— Вереміє, мій батько не був боягузом, — сказала я. — СОН брешуть про нього.
Не схоже було, щоб вона мені повірила, але все одно кивнула. Відтак сіла і простягнула кулак: