— Не боягузки. Ми не відступимося. Хоробрі до кінця, так, Дзиґо? Укладімо угоду.
Я стукнулася з нею кулаками:
— Хоробрі до кінця.
29
Я прокинулася закутана в ковдри і протягнула руку до стінки кабіни М-Бота, але натомість наткнулася на ліжко. Точно.
І котра ж зараз година? Я ввімкнула циферблат браслета, освітивши кімнату його м’яким світлом. Майже п’ята ранку. Цілих дві години до занять.
Ми теревенили аж за першу ночі, тож я мала б бути втомлена, та почувалася напрочуд бадьоро. Напевно, мозок сам розумів, що коли я хочу скористатися вбиральнею й помитися, треба зробити це зараз, поки всі сплять.
Буде навіть краще, якщо вийде вислизнути з будівлі, щоб інші побачили, як я сюди повертаюся. Я вилізла зі свого кубла, потягнулася і взяла рюкзак. Намагалася робити все тихесенько, хоча нагальної потреби в тому не було: коли дівчата могли спати під хропіння Веремії, то й шурхіт мого рюкзака по підлозі їх точно не побудить.
Я відчинила двері й наготувалася йти, але в останню мить обернулася до сплячих дівчат.
— Дякую, — прошепотіла я їм.
І тоді таки зрозуміла, що не можу дозволити їм повторювати цю пригоду. Це було занадто небезпечно, і мені не хотілося, щоб у них виникли неприємності з адміралкою. Я дивовижно провела час. І хоч завдяки цьому дізналася в подробицях, скільки всього пропускаю, а від думки про те, що наш чудовий вечір скінчився, мені зводило все нутро, цей досвід я не проміняла б ні нащо. Бо він показав мені, як це — бути частиною справжньої команди пілотів.
Ця думка не полишала мене дорогою до вбиральні й весь час у душі. Вимившись, я стала перед дзеркалом і зачесала назад свої мокрі коси. У всіх легендах герої мали чорне, золоте або руде волосся — словом, воно в них було якогось визначного, не блякло-русого, кольору.
Зітхнувши, я закинула рюкзак на плече і вийшла в порожній коридор. Дорогою до виходу мою увагу прикувало світло в кінці коридору. Я знала кабінет, з якого воно линуло, бо це була наша аудиторія. Хто може бути там о такій порі?
Цікавість пересилила здоровий глузд. Я підкралася до дверей і зазирнула у віконце на них. Всередині побачила, що в Йорґеновому симуляторі була запущена голограма. І що б то він робив тут о пів на шосту ранку? Вирішив потренуватися?
Посередині аудиторії на Коббовій проєкції було видно зменшену версію поля бою, на якому Йорґенів корабель обкрутився на гарпуні довкруг уламка і вистрілив у крелла. Але щось у тому бою було до болю знайомо...
Точно, це була та сама битва, в якій загинули Бім і Рання. Я й раніше бачила, як Кобб переглядає цей запис.
Охоплений полум’ям, полетів донизу винищувач Ранньої, від чого я пересіпнулася. Щоправда, перед самим падінням запис зупинився, а тоді знову запустився спочатку. Визначивши корабель Йорґена, я дивилася, як він, маневруючи між уламками, летить з іншого боку поля бою в погоні за зорельотом, який зіб’є Ранню. Хлопець активував ІМІ, але навіть без щита крелл устиг вистрілити й підбити Ранню.
Ще раз запустився запис, і Йорґен знову спробував зупинити ворога, цього разу надлітаючи з іншого боку.
Він хоче зрозуміти, чи міг би її врятувати, дійшло до мене.
Коли Рання розбилася втретє, відтворення не зупинилося. Йорґен вибрався з крісла, зірвав з голови шолом і щосили торохнув ним об стінку. Я сіпнулася і вже хотіла було тікати, боячись, що шум може привернути зайву увагу, але побачивши, як Йорґен — зазвичай такий високий, статний — стоїть, обпершись головою об стіну, я... я не могла піти.
Він здавався таким беззахисним, це так по-людському. Втрата Біма та Ранньої страшенно мені боліла, але я ніколи не замислювалася, як її переносить наш командир, перед яким стояло завдання оберігати свою команду.
Йорґен покинув шолом, відвернувся від стіни і заціпенів.
Трясця. Побачив мене.
Зігнувшись, я поспішила до виходу, доки він мене не догнав. Але... ну й що тепер? Ні з того ні з сього в нашому таємному плані виявилася величезна хиба. А як охоронці на КПП скажуть адміралці, що я нікуди не пішла увечері?
Звичайно, вони не відчитувалися щодня про кожного, хто заходив і виходив з бази. Хоча це я так думала. Але якщо вийду зараз, а тоді повернуся, вони точно запідозрять щось неладне.
Тому замість того, щоб іти до брами, я почала безцільно тинятися доріжками поміж будівель. Було ще темно, маяки тьмяно світили у височині, й дорогою мені частіше стрічалися статуї, ніж люди: цю частину алеї прикрашав ряд бюстів Перших Громадян, що гордовито виглядали в небо.