Налетів холодний вітер, струсонувши гілки дерева неподалік. У світанковому світлі ті статуї дещо лякали, адже очі їхні ховала тінь. Від злітних майданчиків неподалік до мене донісся їдкий запах горілого. То, мабуть, на базу повернувся винищувач.
Я зітхнула й сіла на лавку, кинувши рюкзак собі біля ніг. Почувалася я... меланхолійно, навіть трохи мрійливо. Лампочка на передавачі продовжувала блимати. Може, розмова з М-Ботом трохи мене збадьорить?
Я перевела рацію в режим прийому:
— Агов, М-Боте.
— Я обурений! — озвався М-Бот. — Це неприпустимо! Я не здатний висловити свого гніву словами, проте згідно з моїм бортовим словником я почуваюся скривдженим, зневаженим, спаплюженим, ображеним, розгніваним, розлюченим та/або знехтуваним.
— Вибач, я ненавмисне тебе вимкнула.
— Вимкнула?
— Передавач був вимкнений цілу ніч. Це ж тому ти сердишся?
— О, це звичайна людська забудькуватість. Але хіба ви забули, що я мав написати програму для висловлення вам свого обурення?
Я насупилася, намагаючись пригадати, про що говорить корабель.
— Ви назвали мене креллом, і я розсердився, — сказав він. — Це мене зачепило.
— А, точно. Вибач.
— Вибачення прийнято! — відповів М-Бот задоволеним голосом. — Мені непогано вдалося зсимулювати вибух гніву, ви так не вважаєте?
— Це було неперевершено.
— І я так гадаю.
Я посиділа трохи мовчки. Щось з учорашнього вечора. Це воно увігнало мене в задуму.
Вона ніколи не дасть мені літати, думала я, вдихаючи запах диму зі злітного майданчика. І хоч я й можу закінчити академію, це нічого не означатиме.
— Хоча ви маєте рацію, — промовив М-Бот. — Не виключено, що я правда крелл.
— ЩО? — перепитала я, з подиву стукнувшись лобом об рацію, яку тримала перед обличчям.
— Ну, дані з мого банку пам’яті більшою мірою втрачено, — сказав М-Бот, — тому я не знаю, яка інформація зберігалась у ньому.
— То чого ти розсердився на мене, коли я припустила, що ти можеш бути креллом?!
— Бо це здалося мені правильною реакцією. Я запрограмований на симуляцію особистості. А яка ж особистість дозволятиме обзивати себе так? Навіть якщо це цілком логічне припущення і ви абсолютно справедливо оцінюєте потенційний ризик.
— Навіть не знаю, як тебе оцінювати, М-Боте.
— Я теж. Іноді мої програми відповідають раніше, ніж симулятор особистості встигає їх запустити. Це мене страшенно бентежить — в ідеально логічному, машинному, а не ірраціонально-людському сенсі.
— Ага.
— Ви вдаєтеся до сарказму. Обережніше, а то я знову запущу програму гнівної реакції. Але якщо вам так буде простіше, я не думаю, що крелли — машини, що б там не думали ваші сонівські розумники.
— Справді? А ти як вважаєш?
— Я проаналізував їхні льотні схеми. І ваші, до речі, теж. Тепер у мене є деякі дані, які можуть допомогти вам покращити стратегію. Схоже... в мене є функціонал для такого аналізу. Хай там що, а я не думаю, що всі крелли — машини, хоча деякі можуть бути. Згідно з моїм аналізом, їхні льотні схеми мають індивідуальний характер, який не схожий на легко помітний логічний алгоритм. Водночас діють вони вкрай необачно, і це цікаво. Я припускаю, що їхні винищувачі — своєрідні безпілотники. Ще я погоджуюся з Коббом: на цій планеті справді є перебої зі зв’язком, але я, здається, маю технологію, яка дозволяє мені долати ці завади.
— Ну, бо ти — зореліт-розвідник, оснащений високими технологіями зв’язку.
— Так. Мої голографічні проєктори, системи активного маскування і уникнення сонарів призначені, мабуть, саме для цього.
— Я навіть не здогадувалася, що ти на все це здатен. Камуфляж? Голограми?
— Якщо вірити моїм налаштуванням, ці системи перебували в режимі очікування, створюючи ілюзію завалу навколо мене і не даючи стороннім датчикам засікти моє розташування. Так тривало донедавна, поки не розрядилися запасні акумулятори. Я назвав би вам час, коли це сталося, до наносекунди, але люди не люблять такої точності, бо через неї я здаюся їм занадто розумним і чужим.
— Це, мабуть, пояснює, чому за всі ці роки тебе не знайшли.
Я задумливо постукала пальцями по передавачу.
— Та попри те, сподіваюся, що я таки не крелл, — додав М-Бот. — Це було б надзвичайно неприємне відкриття.
— Ти не крелл, — сказала я, раптово розуміючи, що говорю це цілком щиро.
Раніше я боялася, але зараз... Я не могла пояснити, чому так вважаю, але знала, що він точно не крелл.
— Може бути, — відповів він. — Мушу визнати, що я... боюся дізнатися, що можу бути цим втіленням зла і сам того не підозрювати.