— Якщо ти крелл, нащо тобі система підтримки життя людини і роз’єми, ідентичні нашим?
— Бо мене могли створити для проникнення в людське суспільство під виглядом одного з ваших кораблів, — мовив він. — Або ж що, коли крелли — такі собі бунтівні пройдисвіти-машини, створені людьми з минулого? Це пояснило б, чому на моєму корпусі ваші письмена. Або може, я...
— Ти не крелл, — запевнила його я. — Я це відчуваю.
— Це суто людське нераціональне заспокоєння, засноване на припущенні, — відказав він. — Але мій алгоритм, відповідальний за симуляцію вдячності... вдячний вам.
Я кивнула.
— Це його основне завдання, — додав він. — Висловлювати вдячність.
— А я сама й не здогадалася б.
— Він здатний дякувати із частотою в кілька мільйонів разів на секунду. Тому за цей свій комплімент ви щойно отримали найбільшу кількість подяки у своєму житті.
— А я буду вдячна, якщо ти хоч інколи не нахвалятимешся, який ти кльовий, — сказала я, усміхаючись і чіпляючи рацію на рюкзак.
— А ось за цю репліку я вам не дякую, — стиха буркнув він. — Це щоб ви знали.
Вимкнувши передавач, я встала і потягнулася. Кілька ближніх бюстів Перших Громадян дивилися ніби просто на мене. Був серед них і молодий Кобб. Після того як ми з ним познайомилися ближче, сприйняти його таким я не могла. Бачити його молодим було якось неправильно. Хіба він не народився одразу зашкарублим п’ятдесятирічним дідом?
Я закинула рюкзак на плече і попростувала назад до академії.
Біля центрального входу стояв охоронець.
— Кадетка Найтшейд, позивний «Дзиґа»? — спитав він у мене. Серце моє впало у п’ятки.
— З вами бажає поговорити адміралка Залізнобока.
Я кивнула.
Охоронець провів мене до будівлі, біля якої я нещодавно зустрілася з Йорґеном та адміралкою. Що ближче ми туди підходили, то більше зростала моя тривога. Я розуміла, що рано чи пізно це станеться. Залишитися на ніч у дівчат було невдалою витівкою, але... розмова наша стосуватиметься не одного дрібного прояву непокори.
Заходячи в корпус, я вже чітко усвідомлювала, що відвернути мого виключення не вдасться. Я заслужила на це за те, як повелася з Йорґеном — цілих два рази. Тим більше, що адміралка була наймогутнішою людиною в СОНі, коли ж я — донькою боягуза. Мені навіть було дивно, що вона не знайшла причини спекатись мене раніше.
Ось він, кінець. Але я — войовниця, в цьому нема ані найменшого сумніву. А справжній воїн знає, коли йому не перемогти у битві.
Охоронець пропустив мене в захаращений кабінет адміралки. Залізнобока сиділа спиною до мене, переглядаючи звіт за чашкою кави.
— Зачини двері, — скомандувала вона.
Я послухалася.
— У звіті служби охорони сказано, що вчора ти не покинула території бази. Влаштувала собі кубельце десь у шафі?
— Так, — сказала я, рада, що вона бодай не знає, що мені допомагали інші.
— Ти їла харчі з їдальні, які вкрала сама або отримала від когось з одногрупників?
— Так, — повагавшись, відповіла я.
Адміралка відпила кави, досі не обертаючись до мене. Я дивилася на її спину та сиве волосся, готуючись почути рокове «Тебе відраховано».
— Тобі не здається, що пора покінчити з цим фарсом? — промовила вона, перегортаючи сторінку. — Кинь навчання, і я дозволю тобі зберегти значок.
Я нахмурилася. Нащо просити? Чому не сказати, що я відрахована? Після того як я порушила правила, вона мала для того всі підстави.
Залізнобока обернулася в кріслі й оглянула мене холодним поглядом:
— Нічого сказати, курсантко?
— Чому це вас так зачіпає? — запитала я. — Я ж звичайна дівчина, зовсім не загроза для вас.
Адміралка поставила чашку і підвелася. Вирівняла білий цупкий піджак уніформи і підійшла до мене. Як і більшість людей, наді мною вона висилася горою.
— Гадаєш, це все моя гордість, дитино? — спитала вона. — Якщо я дозволю тобі залишитися в СОНі, ти зрештою неодмінно втечеш з поля бою, наражаючи на загибель багатьох хороших людей. Тому я ще раз пропоную тобі: піди зараз і збережи значок. У нижньому місті він дасть тобі право влаштуватися на яку завгодно роботу й насолоджуватися великими пільгами.
Вона пильно подивилась на мене, і раптом мені все стало зрозуміло.
Вона не могла мене викинути. Але не тому, що не мала достатньо повноважень, а бо... їй треба було довести власну правоту. Вона хотіла, щоб я пішла сама, здалася, бо саме так вчинить справжня боягузка.
Такі суворі правила вона запровадила не для того, щоб підловити мене на порушенні правил. Головною метою цього кроку було зробити моє життя настільки нестерпним, щоб я сама здалася. Якщо ж вона банально відрахує мене, я матиму всі підстави продовжувати стару-добру історію про те, що мій рід несправедливо збезчестили. Кричатиму про батькову невинуватість. Такий вчинок лише зробить з мене бідолашну жертву, яку позбавили права ночувати в гуртожитку і отримувати харчування в їдальні. Це виставить адміралку не в найкращому світлі.