Але якщо я піду сама, вона виграє. Тож ця пропозиція — її єдина надія на перемогу.
У ту мить я мала більше влади, ніж сама адміралка Сил Оборони Нескорених.
Тож, козирнувши, я запитала:
— Сер, можна повертатись на заняття?
Її щоки розпашілися:
— Ти боягузка. З роду боягузів.
Я стояла, не прибираючи руки від скроні.
— Я можу тебе знищити, помножити на нуль. Не наживай собі ворога. Як відкинеш мою щедру пропозицію зараз, більше такого шансу не отримаєш.
Я не прибрала руки від скроні.
— Та ну тебе, — кинула адміралка, відвертаючись від мене.
Плюхнувшись у крісло, вона схопила чашку й відпила з неї, наче мене не було в кабінеті.
Цей жест я сприйняла за дозвіл бути вільною і, крутнувшись, вийшла з кабінету. Охоронець, що стояв біля дверей, пропустив мене без проблем.
Дорогою до аудиторії ніхто мене не зупиняв. Зайшовши, я сіла у своє крісло і дочекалася решту курсантів. А коли нарешті пришкандибав Кобб — зрозуміла, що не можу дочекатися початку тренування. Почувалася я так, ніби нарешті вийшла з чорної тіні, яка нависала наді мною відколи загинули Бім і Рання.
Частково цьому посприяли дівчата і їхня гостинність, але більшою мірою — розмова із Залізнобокою. Адміралка дала мені те, чого я потребувала, щоб не здаватися. Вона мене зарядила. Як би дивно це не звучало, саме вона повернула мене до життя.
Я битимусь. І розкрию таємницю того, що ж насправді сталося з батьком. Залізнобока ще пошкодує, що примусила мене до цього.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ІНТЕРЛЮДІЯ
Адміралка Джуді «Залізнобока» Айванс завжди проглядала записи боїв. Робила це в центрі управління польотами, де в підлогу посеред круглого залу було вмонтовано великий голографічний проєктор. Вона полюбляла стояти там у бульбашці світла, поки в решті приміщення панувала темрява.
Вона спостерігала, як б’ються й гинуть її люди. Примушувала себе слухати записи останніх слів пілотів, якщо такі траплялися.
Спостерігаючи за плетивом червоних, сонівських, і синіх, креллівських, кораблів вона намагалася розгледіти цілі, які переслідував ворог. Уже багато років як сама не літала, однак коли виходила туди з гарнітурою на голові й навколо починали носитися винищувачі, до неї поверталося старе відчуття. Гудіння двигуна, нестримний лет, гуркіт гармат. Вона відчувала сам пульс поля бою.
Бувало, вона подумувала про те, щоб повернутися в кабіну й пережити все це заново, але щоразу відкидала ті безглузді мрії. У СОНу було замало кораблів, щоб марнувати їх на забаганки старої, що давно розгубила всі свої навички. Ті залишки легенд, що до них дійшли — і вцілілі підручники з історії — розповідали про великих генералів, які зі зброєю в руках ішли на фронт пліч-о-пліч зі своїми бійцями. Однак Джуді розуміла, що вона — не Юлій Цезар. Навіть не Нерон.
Проте небезпечною Джуді Айванс була по-іншому.
Вона спостерігала за битвою, що точилася у величезній тіні падучої верфі. Крелли відрядили на бій під шістдесят кораблів — дві третини від свого максимуму. Чималий ризик. Було ясно, що вони розуміли: якщо станція потрапить в руки СОНу неушкодженою, це буде непростимий подарунок ворогу. У тій велетенській космічній станції було кілька сотень функціональних підйомних кілець.
З місця падіння повідомляли, що поки що вдалося відшукати менше ніж десять кілець у придатному стані — і це саме тоді, як у тій сутичці Джуді втратила чотирнадцять винищувачів. І в їхній загибелі вона бачила власний прорахунок. Вона боялася воювати на повну. Якби кинула на бій всі сили, включно з резервними кораблями, у СОНу зараз було б кілька сотень підйомних кілець. Але, остерігаючись пастки, вона вагалася до останнього, аж доки не стало занадто пізно.
Власне це — саме те, чого вона, на відміну від Цезаря та інших полководців давнини, не мала. Їй бракувало готовності кидати в бій усі сили.
До неї, з планшетом, напханим списаними аркушами, підійшов її помічник Рікольфр. Джуді відмотала запис, зосередившись на окремому кораблі. У ньому летіла курсантка, яка завдавала їй купу неприємностей.