— Ріку, — захоплено шепнула я, — мені досі не віриться, що ти погодився на цю авантюру.
— Якщо хочеш віддячити, — відповів він, — попроси ФМ вибратися зі мною на обід у парк. — Миттєво зашарівшись, він опустив очі. — Ну, тобто, якщо ви раптом заговорите чи щось таке. Або ні, так ні.
Я усміхнулася і штурхнула його в плече:
— То ти таки той самий Рік. Бо я вже була запереживала.
— Так, так. А зараз забудьмо, що я казав і зосередьмося на важливіших справах. Наш скажений робот стверджує, що його стелс-система в достатньо доброму стані, щоб його не засікли сонівські радари. Думаю, йому можна вірити. То що скажеш? Проведемо тестовий заліт?
— Трясця, звичайно!
Рік зиркнув угору:
— Є ідея, як вибратися звідсіля? У ту дірку важко протиснутися дорослій людині.
— Здається, я знаю, що робити, — відповіла я. — Але це буде не дуже акуратно. А ще — небезпечно.
Рік зітхнув:
— Мабуть, на щось інше й не варто було й сподіватися.
Приблизно за годину, тремтячи від збудження, я залізла в кабіну М-Бота. Посадила на заднє сидіння Слимачку і пристебнула ремені.
Моя крихітна печерка здавалася голою, після того як ми прибрали звідти кухоньку та Рікові інструменти. Що могли — запхали в кабіну, решту витягнули тросом нагору. Рік відійшов на безпечну відстань, тож мені залишилася найвеселіша частина. Як завше, під словом «найвеселіша» я мала на увазі «руйнівна».
— Готовий? — спитала я в М-Бота.
— Я функціоную тільки у двох режимах: готовності та сну, — зауважив він.
— Треба трохи попрацювати над дотепністю, але навіть так звучить непогано, — сказала я, поклала одну руку на сферу керування, іншою взялася за штурвал і вдихнула.
— Хочу, щоб ви знали, — озвався М-Бот. — Я чув, про що ви шепотілися. Я про те, що Родж обізвав мене скаженим.
— Я знала, що ти все чуєш, — відказала я. — Ти ж бо розвідувальний корабель.
— Штучний інтелект не скаженіє, — пояснив робот. — Ми здатні робити тільки те, на що запрограмовані. А це — не божевілля, а якраз навпаки. Але ж ви... скажете мені, якщо я почну... говорити дурниці?
— Ну, твоя одержимість грибами дещо насторожує.
— Це я розумію, але не можу нічого вдіяти. Установка — річ непорушна. Як і останні слова мого пілота.
— Сховатися і уникати бою.
— Так. І чекати на нього. Тому я й не можу дозволити вам здати мене в СОН, хоч і знаю, що це допоможе особисто вам та вашому народові. Я зобов’язаний виконувати свої накази. — Він замовк. — Мене хвилює, що ви хочете підняти мене у повітря. Як гадаєте, що мав на увазі мій пілот під словом «сховатися»: затаїтися під землею чи не потрапляти нікому на очі?
— Переконана, що друге, — сказала я. — Але ми швиденько.
— Це не буде «швиденько», — відповів він. — З самими лише маневровими двигунами ми летітимемо не швидше, ніж ви ходите.
Що для початку також непогано. Я запустила підйомне кільце і почала м’який зліт. Підняла підніжки, неспішно розвернула корабель, потім понахиляла так і сяк. Усміхнулася. Управління М-Ботом було схоже на звичне мені, а на команди він реагував краще, ніж мій «Поко».
Далі треба було вибратися з печери. Я повернула підйомне кільце назад, піднявши ніс М-Бота. Відтак випустила гарпун у склепіння і за допомогою обертових двигунів дала задній хід, водночас послабивши живлення підйомного кільця. Це дало мені більше сили без двигуна.
Трос гарпуна натягнувся, і зі склепіння посипалися пил і каменюки. За мною, імітуючи гуркіт, енергійно засвистіла Слимачка.
Шмат склепіння обвалився. Я деактивувала гарпун і виглянула в діру над собою. Ліхтаря вгорі не було, тож над нами простягалася суцільна сірість. Небо.
— Твоя голограма здатна відтворити склепіння? — запитала я в М-Бота.
— Так, але воно буде менш надійне, — сказав він. — До того ж випромінювання сонарів здатне пройти голограму. Але... я давно не був у небі.
Останні слова прозвучали страшенно журливо, хоч я була ладна закластися, що він списав би це на збій програми.
— То вперед, — мовила я. — Полетіли!
— Я... — зам’явся М-Бот. — Так, ви слушно кажете. Уперед! Я хочу літати. Але пильнуйте, щоб нас не засікли.
Я вилетіла крізь діру і помахала Ріку, який стояв із нашими речами оддалік.
— Запускаю систему маскування, — промовив М-Бот. — Тепер ми невидимі для радарів СОНу.
Я була в небі. На власному кораблі. Усміхнувшись, натиснула на штурвал.
Але ми залишилися на місці.
А, точно. У нас же нема двигуна.
Я запустила маневрові двигуни, призначені скоріше для точних поворотів, аніж для руху, і ми полетіли. Страше-е-е-е-е-е-енно повільно.