За комунізму всі наявні в країні засоби виробництва належать народу. Що це означає на практиці? Я не можу, сидячи в Рівному, одночасно володіти трактором у Донецькій області, токарним станком у Дніпропетровську та паровим пресом в Одесі. Оскільки народ за комунізму об’єктивно не може управляти тим, що йому «належить», засобами виробництва, а отже, всією економікою, повинна керувати держава. Тобто хтось у державі має точно знати, що слід робити кожному міністерству, конструкторському бюро, заводу, колгоспу, врешті-решт — кожному конкретному робітникові та колгоспникові. Іншими словами — економіка в СРСР була плановою, із п’ятирічними звітними періодами. Для формування державних планів запровадили спеціальну інституцію — Державний плановий комітет Ради Міністрів СРСР. Простіше — Держплан. На підставі зібраних Центральним статистичним управлінням (ЦСУ) даних Держплан визначав, що, коли, кому й у яких кількостях потрібно виробляти. Довгих сімдесят років — від моменту свого заснування — Радянський Союз перебував у стані перманентної економічної кризи. Порівняно із Російською імперією 1913 року в СРСР 1953 року відбулося скорочення виробництва зерна на 3,5 мільйона тонн на рік, поголів’я великої рогатої худоби — на 4,5 мільйона голів. Із 1963 року і до розвалу СРСР закуповував хліб у Канаді та США. Уявляєте? Одна із найбільших країн, що будь-коли з’являлись на глобусі, з далеко не найчисленнішим населенням, із величезними незаселеними територіями, була настільки неефективною в економічному сенсі, що не могла прогодувати сама себе. Дефіцит бюджету, колосальні витрати на утримання власної непомірної армії й урядів «дружніх» соціалістичних держав покривали лише за рахунок продажу ресурсів — переважно нафти та газу. Довгих сімдесят років керівники Радянського Союзу вперто ігнорували очевидне, переконуючи, що схема «ЦСУ — Держплан — виробництво» працює, і не забуваючи наголошувати на тому, як паскудно живеться на заході, який поганий капіталізм, за якого панує так звана «анархія виробництва».
Основоположну відмінність між двома системами можна продемонструвати на простому прикладі.
Уявіть капіталіста-підприємця, який випускає, скажімо, каструлі. На ринку паралельно з ним працює десяток подібних бізнесменів, які також випускають каструлі. Отже, наш капіталіст-каструльник робить усе мислиме й немислиме для того, щоб задовольнити споживача, для того, щоб покупець, який прийде на ринок, купив каструлю в нього, а не в конкурента. Він виготовляє якомога якісніші каструлі, розробляє кілька типів каструль різної форми, розмірів і кольору, ставить на них найменшу економічно доцільну ціну — й усе для того, щоб асортимент припав до смаку споживачеві, щоб утерти носа суперникам і перемогти в конкурентній боротьбі. Якщо наш каструльник так не чинитиме, каструль у нього не купуватимуть, відповідно, підприємство збанкрутує та припинить функціонування, а його місце на ринку займе хтось інший — той, хто робить кращі каструлі. Напевно, це жорстоко. І може, не зовсім справедливо. Але це працює.
У Радянському Союзі все було інакше. Ті самі десять підприємств, що випускають каструлі, отримували план виробництва від Державного планового комітету, де було зазначено, які каструлі й у якій кількості ці підприємства повинні виготовити протягом наступних п’яти років. Звідки Держплан знав, скільки саме каструль протягом наступних п’яти років знадобиться радянським громадянам? Нізвідки. Прозвучить дико, але більшість радянських планів бралася зі стелі. Подумайте самі: фізично неможливо передбачити, скільки шкарпеток порветься протягом п’яти років, скільки ручок відламається у чайників, скільки лампочок перегорить, скільки макаронів буде з’їдено.
Перший вагомий недолік планового виробництва: на основі Держплану можна контролювати винятково кількісні показники, але в жодному разі не якісні. Через це більшість випущених у Радянському Союзі товарів була жахливо неякісною. Особливо це стосувалося товарів легкої промисловості: одягу, взуття, білизни, посуду, найпростіших меблів тощо. Моя мама розповідала, що в період її молодості нормальних жіночих чобіт просто не було. Усе якісне привозили з-за кордону. Виняткової популярності набули чобітки з… Фінляндії. Через це серед дівчат побутував жарт: добре, що не всю Фінляндію захопили, інакше не було б у чому ходити взимку. Чимало необхідних побутових товарів чи елементів одягу не випускали взагалі. Мій дід по материній лінії, Бураков Сергій Онисимович, 1940 року проходив службу в армії у Прибалтиці. Повернувшись додому після Другої світової війни, він розказував своїй дружині, моїй бабці, про те, що багато офіцерських дружин саме у Прибалтиці вперше в житті побачили жіночі нічні сорочки. Радянські жіночки не могли натішитись тими сорочками: такі блискучі, легкі, приємні на дотик. Деяким нічні сорочки сподобались настільки, що вони виходили в них до театру… вдягаючи замість суконь.