Та навіть із кількісним контролем були проблеми. Повернімося до нашого прикладу з каструлями. Як проконтролювати виконання плану з виробництва каструль? Припустимо, що за наказом Держплану протягом п’яти років необхідно випустити сто мільйонів каструль. Поспішаючи виконати план, підприємства почнуть клепати нікому не потрібні каструльки розміром із чайну чашку. Таким чином вони заощадять матеріали та працю робітників. Виникає запитання: кому такі каструлі потрібні? Хто купуватиме каструльки, в яких можна зготувати заледве одну порцію?.. Якщо Держплан зажадає виробити каструлі загальним об’ємом п’ять мільярдів літрів, підприємства випускатимуть каструлі по 500 літрів кожна. Бо так вигідніше. Але як часто ви використовуєте каструлі об’ємом 500 літрів?.. Держплан може обрати як звітний параметр загальну вартість вироблених каструль. У такому разі підприємства почнуть випускати каструлі зі срібним покриттям, різьбленими орнаментами та ручками з чорного дерева. Та чи багато вони їх продадуть?.. За планової системи виробництва ніхто — я підкреслюю: абсолютно ніхто, ні виробник, ні бюрократ у Державному плановому комітеті — не зацікавлений у випуску якіснішої продукції. Усім байдуже, що насправді потрібно споживачу. Очевидно, що за таких умов виробники, від директора підприємства до простого працівника, робитимуть усе, щоб затратити на виробництво продукції якнайменше часу та ресурсів.
Інший значний недолік планового виробництва: Державний плановий комітет чи будь-який аналогічний орган може планувати виробництво лише тих товарів, які вже є. Неможливо спрогнозувати обсяги виробництва того, що ще не винайшли, не спроектували, не придумали. І це, як на мене, найбільша хиба радянської системи. Уявімо на секунду моторошну картинку: СРСР не розвалився 1991-го та продовжує існувати донині. Як могли б у такій країні передбачити, скільки потрібно випустити iPhon’ів за п’ять років до того, як Стив Джобс їх придумає? А рідиннокристалічних дисплеїв? А мультиварок? А операційних систем «Android»? Штука в тому, що планова економіка радянського типу начисто унеможливлює ймовірність появи та запуску в серійне виробництво продуктів на кшталт iPhone, мікрохвильової печі або ОС «Android». Відсутність права приватної власності, наявність жорстких, контрольованих державою планів у самому зародку викорчовує креативність, убиває бажання винаходити щось нове й ризикувати, створюючи модерний, цілковито унікальний продукт. iPhone та «Android» не могли з’явитися в Радянському Союзі; їх могли лише скопіювати. Можливо, копіюючи (а отже, відстаючи), радянські інженери зробили б «власні» iPhone та «Android» дещо кращими. Але ніколи, за жодних умов, економіка СРСР не випустила б якісно відмінну операційну систему чи революційний, раніше небачений цифровий пристрій.
Чудовим прикладом є американський пасажирський літак «Boeing 747» — перший у світі широкофюзеляжний реактивний лайнер. Ідея розроблення «747-го» виникла в середині 60-х у США в період бурхливого зростання обсягів авіаперевезень. З огляду на інтенсивне збільшення пасажиропотоку американська авіакомпанія «Pan American» поставила перед корпорацією «Boeing» завдання збудувати новий гігантський літак, удвічі більший за «Boeing 707» (найбільший пасажирський авіалайнер на той час), пообіцявши закупити аж… 25 лайнерів. Справа видавалася напрочуд ризикованою. Ніхто не знав, як ринок відреагує на появу настільки великого літака. Чи буде він затребуваним, а перевезення на ньому вигідними? Чимало авіакомпаній вважали, що літак не виправдає себе на далекомагістральних маршрутах і відзначатиметься не такою економічністю, як менші літаки. Навіть найбільш оптимістичні експерти наприкінці 1960-х оцінювали обсяг світового ринку не більше ніж у 300 машин такого типу.