Здавалося, такий прикрий епізод — це «крапка» у кар’єрному зростанні Віктора Медведчука. Проте знову втрутилися таємничі покровителі із правоохоронних органів: 6 червня 1974 року постановою судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду вирок Ленінського народного суду скасовано, кримінальну справу повернуто на додаткове розслідування. Як наслідок — звинувачення із «завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості» перекваліфікували на «перевищення влади або службових повноважень» (стаття 166 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР), за якою передбачено відчутно менше покарання. І це ще не все — завдяки клопотанню міліції, котра позитивно відгукнулася про підсудного, притягнення до кримінальної відповідальності визначили недоцільним. Віктора Медведчука негайно звільнили з-під варти, а через рік — 20 травня 1976 року — на підставі розпорядження міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР поновили в університеті. Дмитро Чобіт стверджує, що з того часу Медведчук став постійним агентом КДБ СРСР.
Пізніше Віктор Медведчук подав до суду на Дмитра Чобота за наклеп, образу честі та гідності, наголосивши в позові, що низка наведених у книзі «Нарцис» фактів його біографії (колабораціонізм батька, власна співпраця із радянським КДБ, незаконно скасована судимість тощо) не відповідає дійсності. 4 липня 2007 року Верховний Суд України ухвалив рішення на користь відповідача, а це означає, що фрагменти книги «Нарцис», які Віктор Медведчук спробував опротестувати, цілком і повністю відповідають дійсності. Фактично, Верховний Суд України визнав, що Медведчук був (і, ймовірно, лишається) агентом російського КДБ/ФСБ. Рішення суду збіглося в часі із проведенням з’їзду Партії регіонів, на якому делегати голосували за виборчий список кандидатів у депутати перед позачерговими виборами до Верховної Ради. Із 2002 до 2005 року Медведчук очолював Адміністрацію Президента Леоніда Кучми, був лідером Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), котра мала власну фракцію в парламенті, його називали «сірим кардиналом» в апараті Кучми, людиною, відповідальною за всі важливі рішення. До 2007-го партія СДПУ(о) зійшла з політичної орбіти, напередодні з’їзду ПР Медведчук залишив посаду її лідера, тож експерти припускали, що в передвиборному списку Партії регіонів має фігурувати його ім’я. Після з’їзду регіоналів стало відомо, що до Партії регіонів увійшли інші впливові члени СДПУ(о) — Нестор Шуфрич і Михайло Папієв. Медведчука у списку не виявилося. Програвши суд Дмитру Чоботу, «нарцис» змушений був аж на п’ять років відійти від політики.
Надмірну цікавість журналістів до біографії Віктора Медведчука варто пояснювати популярністю майбутнього політика й олігарха ще в період Радянського Союзу. 1978 року, після закінчення університету, Медведчук починав трудовий шлях адвокатом Київської міської колегії адвокатів. Він одразу потрапив до групи «вибраних», яким МВС і КДБ доручали вести важливі справи. Медведчук спеціалізувався на «захисті» українських літераторів-дисидентів, зокрема був адвокатом Юрія Литвина, Миколи Кунцевича, а також одного з найбільш яскравих представників українського культурного руху шістдесятників, поета, перекладача та правозахисника Василя Стуса.
Адвокатом Василя Стуса Медведчука затвердили, незважаючи на численні протести звинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Те, як Медведчук «захищав» свого підопічного, описано в журналів «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що злочини Стуса заслуговують на покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979–1980 роках на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію на шлунку. Після промови адвоката суд пішов на перерву. 2 жовтня засідання почали із зачитування вироку (таким чином, у Стуса вкрадено належне йому за законом „останнє слово“)». Пізніше Медведчук виправдовувався, кажучи, що адвокат у таких процесах мав формальне значення: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі». Після «захисту» Медведчука суд призначив Василеві Стусу максимальне покарання — 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Поета доправили до табору ВС-389/36-1 в Кучино (Чусовський район Пермського краю, Росія), заборонили побачення з родиною. Востаннє Стус бачився із дружиною навесні 1981-го. На знак протесту проти жорстокого поводження із політв’язнями Василь Стус кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за те, що передав на волю зошит із віршами, поета на рік запроторили до камери-одиночки. 28 серпня 1985 року Стуса кинули до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту поет оголосив безстрокове голодування, внаслідок якого й помер уночі з 3 на 4 вересня. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. 1985 року українська діаспора намагалася висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури (номінально на отримання премії поета висунув німецький письменник Генріх Бьолль), проте не встигла підготувати матеріали до смерті поета.