Дібрані у таблиці приклади відображають спорідненість української мови більшою мірою із білоруською, чеською, польською та словацькою мовами. Це можна пояснити тим, що всі перераховані мови (російська винятку не становить) — нащадки праслов’янської мови, яка функціонувала на територіях однойменних країн за часів давніх слов’ян (1 тис. н. е.) та писемних пам’яток якої не збережено. Слов’яни — це племена, що постійно мігрували, створювали, не маючи в основі державного устрою, тимчасові союзи, а тому на означеному хронологічному зрізі про єдину мовну систему не йшлося взагалі. Втім, уже на початкових етапах формування особливостей слов’янської групи мов були подібності та відмінності у способах їхнього спілкування.
Важливим етапом становлення мовної картини східної Європи (в Україні, Росії та Білорусі) варто визнати утворення першої держави — Київської Русі. На її території функціонувала давньоруська мова — сукупність діалектів, якими розмовляли слов’янські племена після об’єднання, з котрих і розвинулась більш стандартизована наддіалектна мова. Водночас не слід забувати, що на різних територіях розвивалися різні мови, на що впливало чимало чинників: сусідні мови, суспільно-політичні процеси, війни, поділи території тощо. Слов’яни, які осіли, скажімо, у Прибалтиці чи на Балканському півострові, використовували власний діалект, який певний час зберігав спільне коріння зі стандартизованою мовою, але згодом виокремився в самостійну. Згадаємо хоча б Англію після Норманського завоювання 1066 року, коли при владі опинилася французькомовна знать. Цей період етапний для розвитку давньоанглійської мови: англійський лексикон було поповнено французькими мовними одиницями.
Спорідненість української мови з усіма слов’янськими вказує на їхнє спільне походження, однак переважання спільностей із певними мовами дає підстави стверджувати не лише про територіальну близькість, а й про подібності соціально-політичних процесів, які призвели до зближення словників.
Частина козацької старшини миттєво збагнула, чим загрожує «об’єднання» з Росією. 1657 року гетьманом став Іван Виговський, який 6 вересня 1958 підписав із поляками Гадяцький договір, за яким Україну повернено під протекторат Речі Посполитої. Через рік, 1659-го, проросійські заколотники скинули Виговського й царський уряд поквапився нав’язати козакам нову міждержавну угоду, що ввійшла в історію за назвою Переяславські статті. Нові статті підписали 17 жовтня 1659 року в Переяславі, основними підписантами виступили молодий новообраний гетьман Юрій Хмельницький і представник царського уряду князь Олексій Трубецькой.
У Переяславських статтях регламентовано скасування Гадяцької угоди, повернення Війська Запорозького до складу Російської держави, а також суттєве звуження автономії України в складі Росії. Цього разу прохання козацької старшини та гетьмана цар зігнорував. Новий договір забороняв козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя, вимагав затверджувати кандидатури на посаду гетьмана в московському уряді, забороняв гетьману мати дипломатичні відносини з іноземними державами, не дозволяв на власний розсуд призначати й усувати полковників (усі призначення — лише зі згоди царя), узаконював гарнізони московських військ у Переяславі, Ніжині, Брацлаві й Умані, причому на умовах утримування їх Україною. Зрозуміло, погодитись на такі умови молодий Хмельницький міг лише під тиском: під час підписання нової угоди довкола Переяслава стояло сорокатисячне російське військо. Серед козаків стався розкол: старшини правобережних полків не визнали нової угоди. Ним було відкрито період, відомий в історії України за назвою Руїна, — період виснажливої громадянської війни та боротьби за владу.
16 жовтня 1660-го Юрій Хмельницький розірвав угоду з російським царем і перейшов на бік Польщі, підписавши Слободищенський трактат, згідно з яким Україні в складі Речі Посполитої надано широку політичну автономію й економічну незалежність. 1663-го Хмельницький добровільно зрікся влади та передав гетьманську булаву прихильнику Польщі Павлу Тетері. Запорозькі козаки не визнали влади Тетері й обрали собі власного гетьмана — Івана Брюховецького. Брюховецький уклав із Російським царством нову угоду — Батуринські статті, котрі 1665-го замінили на Московські статті. Відповідно до останніх Україна втрачала статус політичної автономії та переходила в повну адміністративну та фінансову залежність від Москви. Московські статті, якими започатковано фактичне розділення країни навпіл — на Правобережну та Лівобережну, — спричинили спротив усіх верств українського суспільства. Гетьманщиною прокотилась хвиля антиросійських повстань, однак загалом ситуація лишилась незмінною: Московські статті зафіксували точку відліку процесу деформації Гетьманщини як політичного утворення. Кожному наступному гетьманові Москва нав’язувала нову союзну угоду (Коломацькі статті, Решетилівські статті, Рішительні пункти), що поставала наступним етапом градації утисків прав козацтва та простих українців.