Прокручуючи в голові життєвий шлях Януковича, не можу не визнати, що він — унікальна людина. Історії цивілізованого людства, крім Януковича, відомий лиш один чоловік, котрий, відсидівши у в’язниці за кримінальні злочини, згодом зміг «вийти в люди» і стати законно обраним президентом своєї країни. Цей «унікум» — Чарльз МакАртур Ганкай Тейлор, президент африканської країни Ліберія у 1997–2003 роках.
Наприкінці 1970-х Чарльз Тейлор навчався у Сполучених Штатах Америки, де потрапив до тюрми тому, що, протестуючи проти політики тодішнього президента Ліберії Вільяма Толберта, спробував захопити консульство рідної країни. Згодом його випустили. Тейлор повернувся до Ліберії, де, після затяжної громадянської війни, став її законним президентом.
На цей момент Чарльз Тейлор відбуває покарання у Гаазькій в’язниці в Голландії. 26 квітня 2012 року Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне визнав його винним у масових убивствах і тортурах мирних жителів сусідньої з Ліберією Сьєрра-Леоне, у захопленні заручників, викраденні людей, використанні дітей як солдатів, зґвалтуванні, приниженні людської гідності та сексуальному рабстві й засудив колишнього президента Ліберії до 50 років ув’язнення. На сьогодні Чарльзу Тейлору 66 років, тож можна небезпідставно припустити, що колишній президент Ліберії сидітиме у голландській в’язниці до смерті.
Я дуже хотів би, щоб Віктор Федорович Янукович теж опинився на лаві підсудних у Гаазькому суді. Але я реаліст і усвідомлюю, що Росія ніколи його не видасть. Янукович сам по собі Росії не потрібен. Росії потрібен живий приклад того, що проросійські політики з України завжди знайдуть прихисток на території РФ — хай там що вони накоїли у власній країні. Російська влада дбатиме, щоб український президент-утікач якнайдовше залишався при доброму здоров’ї, бо Янукович слугуватиме прикладом майбутнім маріонеткам, що лобіюватимуть інтереси Кремля в Україні: робіть, що заманеться, — розкрадайте мільярди, катуйте людей, поставте снайперів розстрілювати неозброєний натовп, — та, попри все, ми завжди будемо раді забезпечити вам надійний тил.
Розділ 5
Синдром Ярмольника
На початку протистояння на Майдані Незалежності в Києві наприкінці 2013 року кремлівські вожді трималися нібито осторонь, обмежуючись удавано незворушними, формальними заявами. 3 грудня 2013-го після зустрічі з президентом Вірменії Сержем Саргсяном президент РФ Путін уперше стримано прокоментував Майдан, підкресливши, що «події в Україні більше нагадують не революцію, а погром». Протягом кривавої зими 2014-го російська влада демонстративно не втручалася в події, що вирували в Україні. Перші по-справжньому різкі заяви з боку російських лідерів залунали наприкінці лютого, коли стало остаточно зрозуміло, що режим Януковича програв і встановити проросійську диктатуру в Україні не вдасться. 20 лютого 2014-го Дмитро Медвєдєв, голова уряду РФ, констатував, що «ми з українськими партнерами продовжимо співпрацю в усіх напрямах, про які домовлялись… у той же час потрібно, щоб самі партнери були в тонусі та щоби влада, яка працює на Україні, була легітимною й ефективною, щоб об цю владу, як об ганчірку, ноги не витирали». У цей же час «влада, об яку, як об ганчірку, витирають ноги», продовжувала розстрілювати беззбройних людей у центрі Києва.
Невтручання Росії було лише зовнішнім, показовим. Насправді ще з першого дня демонстрацій на Майдані російські спецслужби за допомогою цілковито підконтрольних інформагентств, телеканалів і сайтів ініціювали агресивну пропаганду проти України. Спочатку — для зриву підписання угоди про асоціацію України та Європейського Союзу. Пізніше — для розколу країни та створення інформаційного підґрунтя військового вторгнення на територію України.
Якщо бути точним, то латентну пропаганду проти України розпочали за десять років до Євромайдану — відразу після Помаранчевої революції 2004-го року. До виявів такої пропаганди, можливої завдяки поступовому заглушенню опозиційних голосів у самій Росії, належить повільне, але цілеспрямоване посилення тиску Російської Федерації на незалежні ЗМІ, контрольовані приватними особами. Спочатку Бориса Березовського змусили віддати контрольний пакет акцій основного телеканалу Росії — «ОРТ»; згодом за борги передали у власність «Газпрому» телекомпанію «НТВ» олігарха Володимира Гусинського; невдовзі припинив мовлення телеканал «ТБ-6» (ТВС), де після зміни редакційної політики працювала частина незаангажованих журналістів «НТВ». За час першого президентства Володимира Путіна найважливіші телевізійні канали Російської Федерації — «ОРТ» («Перший канал»), «Росія», «НТВ» та ін. — перейшли у власність держави або під абсолютний контроль державних компаній. Окрім того, з’явилася низка телеканалів «нового покоління»: «LifeNews», «RussiaToday», «Росія-24», які від заснування провадили агресивне, відверто антиукраїнське мовлення.