27 лютого невідомими у військовій формі без розпізнавальних знаків було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, а також зупинено поромну переправу в Керчі.
1 березня 2014-го «народний прем’єр» Криму Сергій Аксьонов звернувся до Володимира Путіна з проханням «посприяти в забезпеченні миру та спокою» на території Автономної Республіки Крим. Того ж дня російський президент відправив до Ради Федерації запит на дозвіл ввести до Криму російські війська. Про те, як проходило голосування сенаторів, я написав у 5-му параграфі 2-го розділу.
Відразу після отримання дозволу від Ради Федерації російські війська розпочали неприховане блокування українських військових частин, транспортних магістралей та інших стратегічних об’єктів на території Криму. Частину завдань виконували переодягнені у форму українського загону спеціального призначення «Беркут» російські десантники 31-ї окремої десантно-штурмової бригади. Решта військових діяла у формі без розпізнавальних знаків, через що й дістала назву «зелені чоловічки».
Із величезним запізненням, аж через чотири місяці, 2 липня 2014-го, Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) визнає очевидне, визначивши «неспровоковані та засновані на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах» дії Росії «військовою агресією на догоду власним інтересам».
Спочатку напхана озброєними людьми Верховна Рада Криму призначила проведення «референдуму» щодо визначення статусу Криму на 25 травня 2014 року. На момент «голосування» (27 лютого) центральна київська влада де-факто була неспроможна скасувати незаконне рішення: у лютому-березні 2014-го Київ просто не мав для цього засобів — бійці загонів спецпризначення МВС були деморалізовані після перемоги Майдану, подекуди відкрито переходили на бік сепаратистів, а більшість заклякла в невизначеності, не знаючи, чиїм наказам підкорятися. Кращого часу для початку анексії годі вигадати. Втім, українська влада почала приходити до тями — поволі, та все ж швидше, ніж на це розраховували ініціатори псевдореферендуму, — через що голосування перенесли спочатку на 30 березня, а згодом — на 16 березня. Крім того, Сергій Аксьонов наполіг на зміні винесеного на референдум питання. Спершу в бюлетені планували ввести одне запитання: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність і входить до складу України на основі договорів і угод — так чи ні?» Тобто: ви бачите Крим незалежним чи у складі України? Однак 6 березня стало відомо, що на референдум винесено два запитання: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?», біля одного з яких виборець повинен поставити позначку. По суті, кримчанам пропонували передати Крим до РФ без оголошення незалежності.
За результатами опитувань, організованих компанією «International Republican Institute» у листопаді 2011-го та травні 2013-го, за приєднання півострова до складу РФ виступали 23–33 % мешканців Криму, за збереження статусу автономії у складі України — 49–53 %. За даними соцопитування, проведеного із 8 до 18 лютого 2014 (в час найбільш жорстокого протистояння на Майдані) Київським міжнародним інститутом соціології, 41 % жителів Криму бажали входження автономії до складу Росії.
За даними організаторів референдуму, за входження Криму до складу РФ як суб’єкта федерації проголосувало 96,77 % виборців, за збереження Криму в складі України — 2,51 %, 0,73 % бюлетенів визнано зіпсованими. Щоправда, на початку травня 2014 року на веб-сайті Ради при президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини з’явилася стаття, де йшлося, що, за попередніми підрахунками, на березневий референдум у Криму прийшло не більш ніж 30–50 % громадян і лише половина з них проголосувала за приєднання до Росії. Іншими словами, долю українського Криму визначила проросійська меншість — від 15 % до 30 % населення. Після оприлюднення в пресі новину зі сторінки швидко прибрали.
Суперечки про те, які з названих цифр достовірні, я вважаю недоречними, оскільки голосування відбувалося без участі міжнародних спостерігачів: ні ОБСЄ, ні ЄС, ні СНД своїх представників не надсилали. Натомість спостерігачами на «референдумі» виступили представники малочисленних праворадикальних і нацистських європейських партій, зокрема Енріке Равельйо (Enrique Ravello) з Каталонії, Бела Ковач (Béla Kovács) з Угорщини, Люк Мішель (Luc Michel) з Бельгії й інші — всі як один відомі через свої неонацистські та ксенофобські погляди.