— Тому що вони мене вбили, — сказав він. — Ходімо, вони не могли відірватися далеко.
Ричард глянув за край дороги через центральне провалля. На один рівень нижче на тому боці він побачив Дуері й Мисливицю. Вони озиралися назад — його виглядали, подумав Ричард. Він погукав до них, покричав і помахав рукою, але звук туди не долетів. Маркіз поклав долоню на Ричардову руку.
— Поглянь, — сказав він, вказавши на рівень нижче того, яким ішли Дуері й Мисливиця. Там щось ворухнулося. Ричард прижмурився — він розрізнив у тінях дві постаті.
— Круп і Вандемар, — сказав маркіз. — Це пастка.
— Що ж робити?
— Біжи! — сказав маркіз. — Попередь їх. Я ще не можу бігати… біжи, нехай тобі!
І Ричард побіг. Він мчав униз кам’яним ухилом під рештою світу так швидко й так завзято, як тільки міг. Він відчув у грудях раптовий біль, пронизливу кольку, але погнав себе далі, не збавляючи бігу.
Він звернув за поворот і побачив їх усіх.
— Мисливице! Дуері! — задихано пихкав він. — Стійте! Стережіться!
Дуері розвернулася. Містер Круп і містер Вандемар виступили з-за колони. Містер Вандемар заламав руки Дуері за спину й одним рухом зв’язав їх нейлоновою мотузкою. Містер Круп тримав у руках коричневого ганчір’яного чохла з чимось тонким і довгим. Ричардів батько носив у такому свої вудки. Мисливиця просто стояла з відкритим ротом. Ричард закричав:
— Мисливице, давай!
Вона кивнула, розвернулася й копнула однією ногою плавним, майже балетним рухом.
Її нога втрапила Ричардові точно в живіт. Він упав на землю за кілька футів від неї і скрутився від болю й нестачі повітря.
— Мисливице? — хекнув він.
— Боюся, що так, — сказала Мисливиця й відвернулася геть. Ричардові стало сумно і зле. Зрада вразила його не менше, ніж удар ногою.
Містер Круп і містер Вандемар цілковито ігнорували Мисливицю й Ричарда. Містер Вандемар обмотував руки Дуері вузлами, а містер Круп стояв і дивився.
— Не думайте про нас, як про убивць і горлорізів, міс, — приязно казав містер Круп. — Думайте про нас, як про службу ескорту.
— Тільки без цицьок, — сказав містер Вандемар. Здавалося, що він трошечки збентежився.
Містер Круп повернувся до містера Вандемара.
— Ескорт значить супровід, містере Вандемар. Це значить потурбуватися про те, щоб наша прекрасна леді безпечно прибула до місця призначення. Я не порівнюю нас ані з жінкою на вечір, ані зі звичайною вуличною повією.
Містер Вандемар пом’якшився.
— Ви ж сказали «служба ескорту», — пробурмотів він. — Я знаю, що це таке.
— Зітрімо це з пам’яті, містере Вандемар. Я невдало висловився. Пропоную надалі називатися супровідниками. Вартою. Компаньйонами.
Містер Вандемар почухав носа воронячим черепом, якого носив на пальці.
— Гаразд, — сказав він.
Мисливиця стояла під кам’яною стіною, ні на кого не дивлячись, а Ричард лежав на кам’яній підлозі, звивався й намагався якось наповнити легені повітрям. Містер Круп розвернувся до Дуері й усміхнувся, оголивши численні зуби.
— Розумієте, леді Дуері… Ми збираємося пересвідчитися, що ви безпечно дісталися місця призначення.
Дуері його не слухала.
— Мисливице, — гукнула вона, — що коїться?
Мисливиця не поворухнулася й не відповіла.
Містер Круп гордовито засяяв.
— Перш ніж Мисливиця зголосилася працювати на тебе, вона погодилася працювати на нашого замовника. Щоб піклуватися про тебе.
— Ми ж казали тобі, — підкаркнув містер Вандемар. — Ми казали, що серед вас є зрадник. — Він захилив голову назад і завив по-вовчому.
— Я думала, ви мали на увазі маркіза, — сказала Дуері.
Містер Круп театрально почухав жовтогаряче волосся.
— До речі, про маркіза. Якось він спокійно до всього ставиться, чи не так, містере Вандемар?
— Дуже спокійно, містере Круп. Можна навіть сказати — покійно.
Містер Круп театрально покашляв, а тоді видав кульмінацію:
— Відтепер і надалі доведеться нам його називати покійним маркізом де Карабасом. Бо боюся, що він зовсім трошечки…
— Мертвий мов дошка, — закінчив містер Вандемар.
Ричард нарешті спромігся так-сяк набрати в легені повітря, щоб видихнути:
— Ах ти ж падло невірне.
Мисливиця глянула на землю.
— Не ображайся, — прошепотіла вона.
— Ключ, якого ви отримали від Чорних братів, — сказав містер Круп до Дуері. — В кого він?
— У мене, — видихнув Ричард. — Можете обшукати мене, якщо хочете. Дивіться. — Він поліз до кишень — знайшовши щось тверде й незнайоме в задній кишені, але часу роздивлятися, що воно, наразі не мав — і витягнув ключі від дверей своєї старої квартири. Він видерся по стіні на ноги й підкульгав до містера Крупа й містера Вандемара. — Ось.