Містер Круп простягнув руку й узяв ключа.
— Матінко моя праведна, — сказав він, ледве глянувши на нього. — Мене абсолютно переконав його хитрий маневр, містере Вандемар.
Він передав ключа містерові Вандемару, котрий узяв його вказівним і великим пальцями й зігнув, наче фольгу.
— Знову надурив нас, містере Круп, — сказав він.
— Зробіть йому боляче, містере Вандемар, — сказав містер Круп.
— Із задоволенням, містере Круп, — сказав містер Вандемар і копнув Ричарда в колінну чашечку. Ричард упав на землю в муках. Неначе звідкись іздалеку він почув голос містера Вандемара — здавалось, той читав йому лекцію:
— Люди думають, що чим сильніш угатиш, тим воно болючіше, — провадив голос містера Вандемара. — Але важливо зовсім не те, як сильно гахнеш. Важливо куди. Тобто, навіть від легенького удару… — щось врізалося Ричардові в ліве плече. Його ліва рука заніміла, а в плечі розпустилося фіолетово-біле суцвіття болю. Йому здалося, що уся його рука зайнялася й одночасно замерзла, неначе хтось глибоко засадив у неї електроди й накрутив силу струму наскільки дозволила ручка. Він заскімлив. Містер Вандемар продовжував, — болить так самісінько, як і від цього — а він же набагато сильніший… — і в Ричардів бік гарматним ядром врізався чобіт. Він почув свій крик і плач, і сильно захотів знайти якийсь спосіб заспокоїтися.
— Ключ у мене, — почулися за цим слова Дуері.
— А якби ж при тобі був швейцарський ножик, — продовжував лекцію містер Вандемар, — я б показав тобі, що роблю з кожним лезом. Навіть зі штопором і тією штукою для витягання камінців з конячих копит.
— Облиште його, містере Вандемар. Час для швейцарських ножів ще настане. А фігурка в неї є? — містер Круп обшукав кишені Дуері й витяг різьблену обсидіанову статуетку — крихітного Звіра, якого дав їй ангел.
Голос Мисливиці пролунав неголосно, але звучно.
— А як щодо мене? Де моя плата?
Містер Круп пирхнув. Він жбурнув їй рибальського чохла.
— Вдалого полювання, — сказав містер Круп. Тоді він і містер Вандемар повернулися геть і пішли звивистим ухилом Даун-стріт, ведучи Дуері між собою. Ричард лежав на землі й дивився їм услід з жахливим розпачливим відчуттям, що розходилося тілом від серця.
Мисливиця опустилася на коліна й почала розмотувати зав'язки на чохлі. Її очі розширилися й загорілись. Ричардові було боляче.
— Що там? — спитав він. — Тридцять срібняків?
Вона витягла його з тканини й закохано пробіглася по ньому пальцями, пестячи й погладжуючи.
— Це спис, — просто сказала вона.
Він був викуваний з металу кольору бронзи. Його вістря було довге й хвилясте, як у яванського криса, гостре з одного боку й зазубрене з іншого. З одного боку держака, позеленілого від мідянки й прикрашеного чужинськими візерунками й дивними завитками, були вирізані обличчя. Від вістря до кінця держака в ньому було п'ять футів. Мисливиця торкалася його майже боязко, ніби тримала в руках найпрекраснішу річ із тих, що коли-небудь бачила.
— Ти продала Дуері за списа, — сказав Ричард. Мисливиця нічого не сказала. Вона намочила пучку своїм рожевим язиком, а тоді обережно провела нею по вістрю, пробуючи гостроту вістря, і усміхнулася, задоволена тим, що відчула. — Ти збираєшся мене вбити? — спитав Ричард. Він здивовано усвідомив, що вже не боїться смерті — принаймні, думав він, не такої.
Вона повернула голову й подивилася на нього. Зараз вона здавалася живішою, ніж Ричард коли-небудь її бачив, а ще красивішою і небезпечнішою.
— І який же мені виклик у тому, щоб заполювати тебе, Ричарде Мейг’ю? — спитала вона з живою усмішкою. — На мене чекає більша дичина.
— То це твій спис для полювання на Великого лондонського звіра, так? — спитав він.
Вона глянула на списа, як жодна жінка ніколи не дивилася на Ричарда.
— Кажуть, що проти нього нічого не вистоїть.
— Але Дуері вірила тобі. І я вірив.
Вона перестала всміхатися.
— Годі.
Біль неквапно вщухав, вироджуючись до тупого ниття в плечі, боці й коліні.
— То на кого ти працюєш? Куди вони її повели? Хто за цим усім стоїть?
— Скажи йому, Мисливице, — проскреготав маркіз де Карабас. Він тримав наведеного на неї арбалета. Його босі ноги твердо стояли на землі, а обличчя було невблаганним.
— А я гадала, чи й справді ти такий мертвий, як заявляли Круп і Вандемар, — сказала Мисливиця, ледь повернувши голову. — Ти здався мені людиною, яку важко вбити.