Тунелями пролетіло якесь відлуння — щось схоже на рев чи гарчання. Волосся на шиї нижче потилиці поставало Ричардові дибки. Звук був далекий, але більше в ньому не було нічого втішного. Ричард упізнав його — він чув його у снах, але тепер це ревіння не скидалося ані на бика, ані на вепра. Створіння ревіло, мов лев. Мов дракон.
— Лабіринт — одне з найстаріших місць Спіднього Лондона, — сказав маркіз. — Ще до того, як король Люд заснував поселення на болотах Темзи, тут уже був лабіринт.
— Але без Звіра, — сказав Ричард.
— Тоді ще без.
Ричард вагався. Знову почулося далеке ревіння.
— Я… гадаю, що мені снився Звір, — сказав він.
Маркіз підняв брову.
— І які то були сни?
— Погані.
Маркіз поглянув на нього, зважуючи сказане. А тоді сказав:
— Слухай, Ричарде. Я беру з собою Мисливицю. Якщо ти хочеш почекати тут, ніхто не звинуватить тебе в боягузтві.
Ричард похитав головою. Іноді вибору просто немає.
— Я не відверну. Не тепер. Вони забрали Дуері.
— Так, — сказав маркіз. — Гаразд. То ходімо?
Бездоганні карамельні губи викривилися в посмішці.
— Треба бути божевільним, щоб туди заходити, — сказала вона. — Без ангелового талісмана ви ніколи не знайдете дороги. Ніколи не пройдете повз вепра.
Маркіз сягнув рукою під свою ковдру-пончо й видобув маленьку обсидіанову статуетку, яку взяв із кабінету батька Дуері.
— Ти говориш про таку штуку? — спитав він.
Маркіз подумав, що більшість із пережитого ним за минулий тиждень була варта того, щоб побачити цей вираз на обличчі Мисливиці. Вони рушили крізь ворота й увійшли до лабіринту.
Руки Дуері були зв'язані за спиною, а позаду неї ішов містер Вандемар, тримаючи унизану перснями долоню на її плечі, штовхаючи її вперед. Містер Круп квапливо ступав поперед них, високо тримаючи забраний у Дуері талісман і зиркаючи на всі боки, наче вкрай пафосна куниця, що вирішила напасти на курник.
Сам лабіринт був місцем чистого божевілля. Він був зібраний з утрачених фрагментів Горішнього Лондона, з провулків, доріг, переходів і тунелів, що за тисячоліття попровалювалися в тріщини дійсності й опинилися у світі загубленого й забутого. Двоє чоловіків і дівчина ступали кам'яними кругляками, болотом, послідом численних різновидів і погнилими дерев'яними дошками. Вони йшли крізь день і ніч, ішли вулицями, освітленими газом і натрієм, смолоскипами й свічками з очерету. Тут усе постійно змінювалося. Кожна доріжка розгалужувалася, кружляла і виводила сама на себе.
Містер Круп відчував потяг талісмана і дозволив йому вести себе. Вони йшли вузеньким провулком, що колись був частиною вікторіанських «кубел» — нетрів, де в рівних частках змішалися крадіжки, джин за одне пенні, халупи за два з половиною і секс за три — і чули його, як він щось винюхував і сопів носом десь поблизу. А тоді він низько й похмуро заревів. Містер Круп повагався, перш ніж поспішити вперед короткими дерев’яними сходами, а тоді зупинився в кінці провулка й роззирнувся навсібіч, перш ніж повів їх униз якимись сходами до довгого кам’яного тунелю, що колись проходив через Флітські болота в часи тамплієрів.
Дуері сказала:
— Та ви ж злякалися, хіба ні?
Круп люто зиркнув на неї.
— Припни язика.
Вона усміхнулася, хоч усміхатися їй зараз не дуже хотілося.
— Ви боїтеся, що талісман не зможе провести вас повз Звіра. І що ви плануєте тепер? Викрасти Ізлінтона? Продати нас обох тому, хто найбільше заплатить?
— Тихо, — сказав містер Вандемар. Але містер Круп просто хихотнув, і тоді Дуері зрозуміла, що ангел Ізлінтон їй не друг.
Вона загукала:
— Агов! Звіре! Ми тут! Ходи сюди! Звірятку!
Містер Вандемар штурхонув її в потилицю й кинув нею об стіну.
— Сказав же не галасувати, — спокійно мовив він.
Вона відчула в роті присмак крові й сплюнула в грязюку червоним. Тоді вона розтулила губи, щоб знову загукати. Містер Вандемар це передбачив і запхав їй до рота хустинку, яку витяг перед тим з кишені. Вона спробувала вкусити його при цьому за пальця, але на нього це не справило бажаної дії.
— Тепер ітимеш тихо, — сказав він їй.
Містер Вандемар дуже пишався своєю заляпаною чимось зеленим, коричневим і чорним хусткою, що колись належала огрядному торгівцю нюхальним тютюном у 1820-х роках, котрий помер від апоплексії й був із цією хусткою похований. Містер Вандемар і досі коли-не-коли знаходив у ній рештки того торгівця, але загалом, думав він, то була чудова хустка.
Далі вони йшли мовчки.