— Загинула, — сказав Ричард. Він почув зойк Дуері.
— Ох, бідолашка, — сказав Ізлінтон. Він сумно похитав головою, вочевидь, шкодуючи про безглузду втрату людського життя й тендітність усіх смертних, від народження приречених страждати й помирати.
— Але, — весело зазначив містер Круп, — не можна приготувати омлет, не вбивши кількох людей.
Ричард з усіх сил намагався не звертати на них уваги.
— Дуері? Ти ціла?
— Більш-менш, дякую. Поки що, — нижня губа в неї напухла, а на щоці виднівся синець.
— Боюся, — сказав Ізлінтон, — що міс Дуері виявляє чимдалі більше непоступливості. Я саме обговорював з містером Крупом і містером Вандемаром доцільність… — він замовк. Вочевидь, були речі, говорити про які вголос він вважав неприємним.
— Тортур, — люб’язно підказав містер Вандемар.
— Врешті-решт, — сказав містер Круп, — ми в усіх епохах славні своєю майстерністю в екзекуційному мистецтві.
— Уміємо робити боляче, — пояснив містер Вандемар.
Ангел продовжував говорити, пильно дивлячись на Ричарда, ніби не чув жодного з тих двох.
— Але міс Дуері не здається особою, яка легко може змінити свою думку.
— Дайте нам досить часу, — сказав містер Круп, — і ми її розколемо.
— На маленькі мокрі шматочки, — сказав містер Вандемар.
Ізлінтон похитав головою й поблажливо всміхнувся, побачивши такий вияв ентузіазму.
— Часу немає, — сказав він Ричардові. — Часу немає. Однак вона таки здається особою, що може зробити прошене, аби припинити біль і страждання друга, близького смертного, як оце ти, Ричарде…
Тоді містер Круп ударив Ричарда в живіт. То був злий удар ребром долоні в м’яке черево, від якого Ричарда зігнуло вдвоє. Він відчув на шиї пальці містера Вандемара, котрий знову вирівняв його.
— Але це неправильно, — сказала Дуері.
Ізлінтон наче замислився над цим.
— Неправильно? — здивовано й весело спитав він.
Містер Круп підтягнув Ричардове обличчя ближче до свого й усміхнувся цвинтарною усмішкою.
— Він зайшов так далеко за межі правильного й неправильного, що не бачить їх навіть крізь телескоп в ясну тиху ніч, — поділився він. — А тепер, містере Вандемар, чи не зробите ви нам честь?
Містер Вандемар узяв Ричардову ліву руку в свою. Він стис його мізинця своїми величезними пальцями й загнув його назад, поки той не зламався. Ричард закричав.
Ангел повільно повернувся. Його ніби щось відволікло. Він блимнув перлисто-сірими очима.
— Прийшов хтось іще. Містере Круп?
Там, де щойно був містер Круп, тільки затремтіло темне повітря, а його самого десь не стало.
Маркіз де Карабас притулився до стіни червоної гранітної скелі й не зводив погляду з дубових дверей, що вели до Ізлінтонового житла.
В його голові вирували плани й схеми, і кожна стратегія, яку він придумував, розвалювалася й затухала без жодної користі. Він був думав, що на цю мить уже знатиме, що робити, але зараз, на свою біду, зрозумів, що не має жодної гадки. Тут не було з кого зажадати повернення послуги, не було важелів, щоб їх смикати, чи кнопок, щоб їх натискати, тож він прискіпливо роздивлявся двері й думав, чи їх охороняють, і чи ангел знатиме, якщо їх хтось відчинить. Мало бути якесь очевидне рішення, яке він випускає з поля зору, і якби він зміг зосередитися як треба, то, мабуть, щось та спало б йому на думку. Принаймні, подумав він трохи бадьоріше, на його боці був фактор несподіванки.
Так було, поки він не відчув холодний кінчик гострого ножа, приставленого до його горла, і не почув, як маслянистий голос містера Крупа зашепотів йому на вухо:
— Я тебе сьогодні вже вбивав, — казав той голос. — Декому як не пояснюй — все одно не доходить.
Коли містер Круп повернувся, підпихаючи маркіза де Карабаса ножем, Ричард стояв закутий у кандали й ланцюги між парою залізних колон. Ангел розчаровано глянув на маркіза, а тоді легенько похитав прекрасною головою.
— Ви ж казали, що він мертвий, — мовив він.
— Так і є, — сказав містер Вандемар.
— Так і було, — виправив містер Круп.
В голосі ангела прозвучало на дрібку менше лагідності й турботи.
— Я не терпітиму брехні, — сказав він.
— Ми ніколи не брешемо, — обурився містер Круп.
— Та брешемо ж, — сказав містер Вандемар.