Містер Круп роздратовано провів замурзаною рукою по неохайному жовтогарячому волоссю.
— Справді, так і є. Але не цього разу.
Біль у Ричардовій руці не подавав жодних ознак вгасання.
— Як ти можеш так поводитись? Ти ж ангел.
— Що я казав тобі, Ричарде? — сухо спитав маркіз. Ричард подумав.
— Казав, що Люцифер був ангелом.
Ізлінтон гордовито всміхнувся.
— Люцифер? — сказав він. — Люцифер був ідіотом. Закінчив тим, що став володарем і повелителем нічого.
Маркіз вискалився.
— А ти став володарем і повелителем двох харцизяк і повної кімнати свічок?
Ангел облизнув губи.
— Мені сказали, що це моє покарання за Атлантиду. Я говорив, що не міг нічого вдіяти. Уся справа була якась… — він замовк, ніби вишукуючи правильне слово. А тоді з жалем сказав: — Невдала.
— Але ж загинули мільйони людей, — сказала Дуері. Ізлінтон зчепив руки на грудях, ніби позуючи для різдвяної вітальної листівки.
— Різне трапляється, — розважливо сказав він.
— Звісно, що трапляється, — м’яко сказав маркіз, вкладаючи іронію не в інтонацію, а в слова. — Міста тонуть щодня. Та й ти ж не мав до цього стосунку?
Тоді неначе хтось зняв кришку посудини з чимось темним й звивистим, з якогось вмістища психічного розладу, люті й крайньої злостивості; і коли вже казати про страшне, то це було найжахливіше, що Ричард коли-небудь бачив. Ангелова краса тріснула, його очі спалахнули, й він божевільно, страхітливо й нестримно закричав на них, абсолютно впевнений у власній правоті:
— Вони на це заслуговували!
На мить запала тиша. Тоді ангел опустив голову, зітхнув, а коли знову її підняв, то мовив дуже тихо й з глибоким жалем:
— Просто таке трапляється. — Він вказав на маркіза. — Прикуйте його, — сказав він.
Круп і Вандемар застебнули кандали на маркізових зап'ястях і прикріпили до них ланцюги з колон поруч з Ричардом. Ангел знову звернув увагу на Дуері. Він підійшов до неї, простягнув руку, поклав долоню під її гостре підборіддя й підняв її голову, щоб зазирнути в очі.
— Твоя сім'я, — м'яко сказав він. — Ти походиш з дуже незвичайного роду. Дуже видатного.
— То чого ж ти наказав нас убити?
— Не всіх, — сказав він. Ричард подумав, що він говорить про Дуері, але тоді ангел продовжив: — Завжди була можливість того, що ти… не впоралася б так добре, як вийшло насправді. — Він відпустив її підборіддя, погладив обличчя довгими білими пальцями й сказав: — Твоя родина вміє відчиняти двері. Вона може створювати двері там, де ніяких дверей нема. Вона може відмикати замкнене. Відчиняти двері, які ніхто не хотів, щоб вони колись відчинялися. — Він ніжно провів пальцями по її шиї, ніби пестячи, а тоді зімкнув долоню на ключі, що висів на ланцюжку. — Коли мене ув'язнили тут, то дали двері від моєї тюрми. Ключа теж поклали недалеко. Така витончена форма тортур. — Він обережно потягнув за ланцюжка, витягаючи його з-під шарів шовку, бавовни й мережива на Дуері, видобувши на світ срібного ключа, а тоді провів пальцями по ключу, ніби досліджуючи її потаємні місця.
І тоді Ричард зрозумів.
— Чорні браття берегли його від тебе, — сказав він.
Ізлінтон відпустив ключа. Дуері стояла прикута коло дверей з чорного кременя й потьмянілого срібла. Ангел підійшов до них і поклав на їхнє чорне тло свою білу руку.
— Від мене, — погодився Ізлінтон. — Ключ. Двері. Хтось, щоб їх відчинити. Треба зібрати усю трійцю, розумієте — це такий у них витончений гумор. Задумка була в тому, що коли вони вирішать, що я заслужив прощення й свободу, мені пришлють відмикача й дадуть ключа. Я просто вирішив прибрати справу до власних рук й піти звідси трохи раніше.
Він знову повернувся до Дуері. Ще раз лагідно провів пальцями по ключу. Тоді він стиснув його в долоні й сильно смикнув. Ланцюжок порвався. Дуері зморщилася.
— Я балакав з твоїм батьком, Дуері, — продовжував ангел. — Він переймався майбутнім Долішнього. Хотів об'єднати Спідній Лондон, усунути розподіл на феоди й землі — може навіть укласти якийсь союз із Горішнім Лондоном. Я сказав, що допоміг би йому, якби він допоміг мені. Тоді я описав йому природу помочі, якої від нього хотів, а він посміявся з мене. — Ангел повторив ці слова, неначе й досі не міг повірити в сказане. — Посміявся. З мене.
Дуері похитала головою.
— І ти вбив його через те, що він тобі відмовив?
— Я його не вбивав, — м'яко виправив її Ізлінтон. — Я замовив його вбивство.
— Але ж він сказав, що я можу тобі довіряти. Він сказав мені прийти сюди. У своєму записнику.