— Отож, ваш наймач покидає нас, — звернувся маркіз до містера Крупа. — Сподіваюся, що він з вами обома повністю розрахувався.
Круп зиркнув на маркіза й сказав:
— Що?
— Ну, — мовив Ричард, гадки не маючи, чого намагається досягти маркіз, але бажаючи підіграти йому, — ви ж не думаєте, що коли-небудь побачите його знову?
Містер Вандемар повільно блимнув, як антикварний фотоапарат, і сказав:
— Що?
Містер Круп почухав підборіддя.
— Майбутні трупаки мають рацію, — сказав він містерові Вандемару. Він пішов до ангела, що стояв перед дверима, склавши на грудях руки. — Сер? З вашого боку було б мудро спершу владнати всі справи тут, перш ніж переходити до наступного етапу своїх мандрів.
Ангел розвернувся й подивився на нього так, ніби він був менш значущим за краплинку бруду. Тоді він відвернувся. Ричарду хотілося дізнатися, про що він розмірковує.
— Зараз це не має значення, — сказав ангел. — Скоро всі винагороди, які зможуть придумати собі ваші огидні мізочки, будуть вашими. Коли я отримаю свій трон.
— Завтрашнє варення, га? — сказав Ричард.
— Не люблю варення, — сказав містер Вандемар. — Ригачка від нього нападає.
Містер Круп помахав містеру Вандемару пальцем.
— Він хоче спетляти, — пояснив він. — Від містера Крупа й містера Вандемара ніхто не спетляє, павичу. Ми збираємо заборговане.
Містер Вандемар підійшов до містера Крупа.
— В повному обсязі, — сказав він.
— З відсотками, — гаркнув містер Круп.
— Із м'ясними гаками, — сказав містер Вандемар.
— Із раю теж? — гукнув Ричард з-за їхніх спин. Містер Круп і містер Вандемар рушили до замисленого ангела.
— Агов! — сказав містер Круп.
Двері відчинилися лиш на щілину але відчинилися. Крізь ту щілину полилося світло. Ангел ступив уперед. Здавалося, що він спить з розплющеними очима. Світло зі щілини в дверях залило його обличчя, і він пив його, як вино.
— Не бійтеся, — сказав він. — Бо коли увесь обшир світу створеного стане моїм, і всі зберуться коло мого трону й співатимуть осанни моєму імені, я винагороджу гідних і звергну далеко вниз тих, що не милі очам моїм.
А тоді він пробурмотів про себе щось іще. Ричард так і не зміг розчути, що то було, але пізніше він стверджував, що звучали ті слова дуже схоже на «клятого Гавриїла для початку».
Доклавши чималих сил, Дуері розчахнула чорні двері повністю. Вид крізь двері сліпив своєю яскравістю — то був полярний вихор кольору й світла. Ричард примружив очі й відвернув голову від того сяйва, від лихого помаранчевого й фіолетового кольору плям перед очима. «Невже рай так виглядає? Більше схоже на пекло».
А тоді він відчув вітер.
Повз його голову пролетіла й зникла у дверях свічка. За нею ще одна. А тоді повітря заповнилося свічками, що летіли й перекидалися в повітрі, прямуючи до світла. Здавалося, що зараз усю кімнату висмокче крізь двері. То був більш ніж просто вітер, зрозумів Ричард. Його зап'ястя почали боліти в місцях, де були закуті — неначе він раптом став важити удвічі більше, ніж раніше. А ще він помітив, як змінилася перспектива. Дивлячись за двері, він дивився вниз — до них все затягувало не тільки вітром, а й силою тяжіння. Вітер був лиш повітрям зали, яке висмоктувало на той бік дверей. Він замислився над тим, що там може бути — може, поверхня зірки чи горизонт подій чорної діри, чи щось таке, чого він і уявити не міг.
Ізлінтон схопився за колону коло дверей і відчайдушно тримався за неї.
— Це не рай, — прокричав він, розбризкуючи слину по бездоганних губах і стріляючи спалахами з сірих очей. — Навіжена мала відьмо. Що ти наробила?
Дуері так вхопилася за ланцюг, що приковував її до чорної колони, що аж пальці побіліли. Її очі тріумфально горіли. Містер Вандемар ухопив ніжку столу, а містер Круп, у свою чергу, вхопився за містера Вандемара.
— Ключ був несправжній, — переможно сказала Дуері, пересилюючи ревіння вітру. — То була лиш копія ключа, яку зробив мені на ринку Гаммерсміт.
— Але ж він відчинив двері, — верещав ангел.
— Ні, — холодно сказала дівчина з опаловими очима. — Двері відчинила я. І відчинила їх до найдальшого місця звідси.
На обличчі ангела не залишилося ані сліду доброти чи співчуття — тільки ненависть, чиста, відверта й холодна.
— Я вб’ю тебе, — сказав він їй.
— Як убив мою родину? Не думаю, що ти зможеш надалі убивати бодай кого-небудь.