Ангел тримався за колону блідими пальцями, а його тіло висіло під прямим кутом до кімнати. Він зник у дверях більш ніж наполовину. Виглядало це комічно й страхітливо.
— Припини, — благав він. — Зачини двері. Я скажу тобі, де твоя сестра… Вона ще жива…
Дуері здригнулася.
А тоді Ізлінтона затягло до дверей, і крихітна фігурка стрімко крутилася й зменшувалася на очах, зникаючи у сліпучій прірві. Сила тяжіння наростала. Ричард молився, щоб його ланцюги й кандали витримали її — він відчував, що його тягне до дверей, і краєм ока бачив, що маркіз теліпається на своїх ланцюгах, мов маріонетка на ниточках, яку тягне пилосмоком.
Стіл, за ніжку якого тримався містер Вандемар, пролетів у повітрі й застряг у відчинених дверях. Містер Круп і містер Вандемар теліпалися за дверима. Містер Круп, що майже буквально висів на хвості містера Вандемара, тримаючись за фалди його фрака, глибоко вдихнув і почав, дрібно перебираючи руками, лізти його спиною вгору. Стіл зарипів. Містер Круп глянув на Дуері й всміхнувся, як лисиця на дуже важких наркотиках.
— Це я вбив твою родину, — сказав містер Круп. — Не він. І тепер — нарешті — я закінчу…
Тієї миті тканина темного костюма містера Вандемара не витримала. Містер Круп з криком полетів у безодню, стискаючи в руках довгий уривок чорної тканини. Містер Вандемар глянув униз на фігуру містера Крупа, що розмахувала руками й летіла від них геть. Він теж глянув на Дуері, але без тіні злостивості. Знизавши плечима, наскільки це можливо, коли з усіх сил тримаєшся за ніжку столу, він спокійно сказав: «Бувайте», — і відпустив руки.
Він мовчки полетів у світло головою вперед, зменшуючись дедалі сильніше й наближаючись до крихітної фігурки містера Крупа. Скоро дві постаті злилися в єдину чорну цятку в морі згустків фіолетового, жовтого й помаранчевого світла, а тоді вона теж зникла. Ричард подумав, що це доволі логічно — врешті-решт, вони були напарниками.
Їм стало важко дихати. Ричард відчув, як закрутилася й нібито спорожніла його голова. Стіл у дверях розламало на друзки й затягло на той бік. Один з Ричардових наручників розстебнувся, і права рука тепер вільно затріпотіла. Він вхопився за ланцюга, що тримав його ліву руку, й щосили стис його, радий з того, що зламаний палець був на тій руці, яку ще тримало наручником, але в ній і без того стріляло червоними й блакитними спалахами болю. Він відчув, хоч і ніби здалеку, як той біль змушує його кричати.
Він не міг дихати. Білі плями світла вибухали на дні його очей. Він відчував, що ланцюг скоро не витримає…
Звук, з яким грюкнули чорні двері, заповнив собою цілий світ. Ричард з розмаху влетів спиною в холодну залізну колону й сповз на підлогу. А тоді в залі запала тиша — тиша і цілковита темрява Великої зали під землею. Ричард заплющив очі — темряви не стало ані більше, ані менше, тож він знову їх розплющив.
Тишу увірвав сухий маркізів голос:
— І куди ти їх закинула?
А тоді Ричард почув, як заговорила якась дівчинка. Він знав, що то мала бути Дуері. Її голос був схожий на голос малої дитини, котрій час лягати до ліжечка наприкінці довгого й виснажливого дня.
— Я не знаю… Далеко звідси. Я… так стомилася. Я…
— Дуері, — сказав маркіз. — Опануй себе.
Дуже добре, що він це сказав, подумав Ричард, бо хтось мусив це зробити, а сам Ричард забув як балакати. А тоді в темряві щось клацнуло — то розкрився наручник — а за тим ланцюг ковзнув залізною колоною на підлогу. Тоді хтось чиркнув сірником. Загорілася свічка. Вона слабко палахкотіла в рідкому повітрі. «Побудь серед тепла й свічок», — подумав Ричард, але не міг пригадати чому.
Дуері нетвердо пішла до маркіза зі свічкою в руках. Вона простягла руку, торкнулася його ланцюгів, і наручники розстебнулися. Він потер зап’ястки. Тоді вона підійшла до Ричарда й торкнулася єдиного наручника, що тримав його. Той упав на землю. Дуері зітхнула й сіла на підлогу поруч. Ричард витягнув неушкоджену руку й підклав її під голову Дуері, прихиливши її до себе. Він повільно гойдав її вперед і назад, наспівуючи безсловесну колискову. В порожній ангеловій залі було дуже, дуже холодно, але скоро тепло непритомності накрило й огорнуло їх обох.
Маркіз де Карабас дивився на поснулих дітей. Сама думка про сон — про те, щоб повернутися, нехай і ненадовго, до стану, такого близького до смерті, — лякала його більше, ніж він міг коли-небудь повірити. Але, нарешті, навіть він опустив голову на руку й заплющив очі.
І нікого не стало.
18
Леді Серпентина, котра була, якщо не рахувати Олімпію, найстаршою із Семи сестер, пройшла лабіринтом за Даун-стріт, високо тримаючи голову, а її чоботи з білої шкіри чвакали в'язким болотом. За більш як сотню років вона не вибиралася з дому так далеко. Її дворецька з осиною талією, одягнена з голови до ніг у чорну шкіру, йшла перед нею, тримаючи великого каретного ліхтаря. Дві інші жінки Серпентини йшли позад неї на поважній відстані.