Вони дісталися Альбертового мосту, кітчевого монумента, що перекинувся через Темзу, з'єднуючи Беттерсі на півдні з челсійським краєм Набережної, казкового мосту, обвішаного тисячами крихітних білих вогників.
— Мені не було куди йти. І я змерзла, — сказала Анестезія і знову затихла. — Я спала на вулиці. Спала вдень, коли було тепліше, а вночі ходила, просто щоб рухатися. Мені було всього одинадцять. Я крала в людей з порогів хліб і молоко. Мені це не подобалося, тож я почала тинятися вуличними ринками, збираючи зіпсуті яблука, помаранчі й інше різне, що люди викидали. А тоді мені стало дуже зле. Я жила під надземним переходом у Ноттин-Гіллі. А коли отямилася, то вже була в Спідньому Лондоні. Мене знайшли щури.
— А ти колись пробувала повернутися до всього цього? — спитав він, показуючи навколо рукою на тихі, теплі, людні будинки. Пізні машини. Справжній світ… Вона похитала головою. Кожен вогонь пече, дитинко. Ти ще навчишся.
— Не можна. Або одне, або інше. Обидва не випадають нікому.
— Мені шкода, — нерішуче сказала Дуері. Її очі почервоніли, і виглядала вона так, наче щойно енергійно вишмаркувала носа і зчухрувала сльози з очей і щік.
Поки вона опановувала себе, маркіз розважався, підкидаючи й ловлячи старі монетки й кості, які він тримав в одній з кишень пальта. Він підвів очі й холодно подивився на неї.
— Справді?
Вона прикусила губу.
— Ні. Не справді. Мені не шкода. Я тікала й ховалася, й бігла так стрімко, що… це була перша справжня нагода, щоб… — вона замовкла.
Маркіз ізгріб монети й кості та повернув їх до кишені.
— Після вас, — сказав він і пішов за нею до стіни з картинами. Вона поклала руку на ту, що показувала кабінет її батька, а іншою взяла маркізову велику чорну долоню.
… дійсність викривилася…
Вони були в оранжереї, поливали квіти. Спочатку рослину поливала Портія, направляючи воду на землю біля кореня рослини, намагаючись уникати листків і квітів.
— Лий на ніжки, — казала вона наймолодшій доньці. — А не на голівки.
Інґреса мала власну поливалку. Вона дуже нею пишалася. Її поливалка була така сама, як і материна, сталева, пофарбована яскраво-зеленою фарбою. Коли мати відходила від кожної рослини, до неї зі своєю маленькою поливалочкою підходила Інґреса.
— На ніжки, — сказала вона матері, а тоді засміялася своїм рвучким сміхом маленької дівчинки.
Її мати теж сміялася, поки містер Круп не потягнув її ззаду за волосся й не перерізав біле горло від вуха до вуха.
— Привіт, татку, — тихо сказала Дуері.
Вона торкнулася бюста свого батька, провела пальцями його щокою. Худий, аскетичний, майже безволосий. «Цезар у ролі Просперо», — подумав маркіз де Карабас. Йому стало трохи зле. Останнє видіння завдало йому чималого болю. Але — він був у кабінеті лорда Портико — це була первина.
Маркіз вбирав у себе кімнату, і його очі ковзали з однієї подробиці на іншу. Зі стелі звисало набите чучело крокодила; обтягнуті шкірою книжки, астролябія, випуклі й увігнуті дзеркала, дивні наукові прилади; на стінах висіли мапи земель і міст, про які де Карабас ніколи не чув; стіл, укритий писаною кореспонденцією. Біла стіна за столом була спотворена червонясто-коричневою плямою. На столі стояв маленький портрет родини Дуері. Маркізові очі зупинилися на ньому.
— Твої мати, сестра, батько, твої брати. Усі мертві. А ти як утекла? — спитав він.
Вона опустила руку.
— Мені пощастило. Я подалася на кілька днів дещо дослідити… ви знали, що на річці Кілберн ще й досі стоїть табором купка римських солдатів?
Маркіз не знав, і це його дратувало.
— Гм. І багато?
Вона знизала плечима.
— Кілька десятків. Здається, дезертири з Дев'ятнадцятого легіону. Моя латина трохи кульгає. Хай там як, коли я дісталася сюди… — вона замовкла й ковтнула, в її опалових очах забриніли сльози.
— Зберися, — коротко звелів маркіз. — Нам потрібен записник твого батька. Ми мусимо дізнатися, хто це зробив.
Вона насупилася на нього.
— Ми знаємо, хто це зробив. Це були Круп і Вандемар…
Він розкрив долоню, помахав пальцями й сказав:
— Вони руки. Долоні. Пальці. А є голова, що замовила це, і ти теж потрібна їй мертвою. Ті двоє геть недешеві. — Він обвів поглядом захаращений кабінет. — Записник? — сказав маркіз.
— Його тут немає, — відповіла вона. — Я казала вам. Я шукала.