— Нам треба рушати, — тільки й сказала вона.
— Міст уже недалеко, — сказала Анестезія.
Ричард сподівався, що це так. Вони палили вже третю свічку. Стіни мерехтіли й сочилися, а коридор наче тягнувся у нескінченність. Ричарда вразило те, що вони й досі під Лондоном: він був майже впевнений, що вони вже подолали добру половину дороги до Уельсу.
— Мені дуже страшно, — провадила вона. — Я ніколи не переходила цього мосту.
— Ти ж наче казала, що вже бувала на ринку? — спантеличено спитав він.
— Це ж Плавучий ринок, дурнику. Я тобі вже казала. Він переїздить. Буває в різних місцях. Минулого разу, коли я там була, він проводився у тій вежі з великим годинником. Біґ… щось там. А наступний був…
— Біґ-Бен? — спитав він.
— Може бути. Ми були всередині, де обертаються всі ті великі коліщата, і на тому ринку я дістала оце… — вона підняла намисто. Вогонь свічки жовто виблискував на гладенькому кварці. Вона всміхнулася, мов дитина. — Тобі подобається? — спитала вона.
— Воно чудове. А дороге?
— Я виміняла його за якесь добро. Так тут влаштований ринок. Ми міняємося різним добром.
А тоді вони звернули за ріг і побачили міст. Так міг виглядати один з мостів через Темзу п'ятсот років тому, подумалося Ричарду; величезний кам'яний міст, що простягався ген далеко в ніч над широкою чорною безоднею. Над ним не було неба, а під ним — води. Він здіймався з темряви. Ричард задумався, хто міг його збудувати й коли. Його дивувало, як щось подібне могло існувати під Лондоном, щоб ніхто про нього не знав. Він відчув, як його шлунок ніби полетів у порожню безодню. Він усвідомив, що глибоко й жалюгідно боїться цього моста.
— А обов'язково треба іти через міст? — спитав він. — Хіба на ринок нема іншої дороги? — Вони зупинилися на краю.
Анестезія похитала головою.
— Ми можемо прийти до місця, де він проводиться, — сказала вона, — але ринку там не буде.
— Як це? Сміхота якась. Тобто, щось або є, або його немає. Хіба не так? Скажи, хіба не так?
Вона похитала головою. Позад них загуділи голоси, і хтось штовхнув Ричарда так, що він полетів на землю. Він глянув угору: якийсь грубо татуйований здоровань, одягнутий в імпровізовану гумову й шкіряну одежу, яку наче вирізали з інтер'єра автомобіля, холодно дивився на нього. Позаду велетня стояла дюжина інших людей, чоловіків і жінок — людей, що наче йшли на найдешевшу костюмовану вечірку.
— Дехто, — сказав Варні, що був у недоброму гуморі, — стояв мені на дорозі. Декому треба дивитися, де стоїть.
Якось давно, коли малий Ричард ішов додому зі школи, він надибав щура в канаві при дорозі. Коли щур його побачив, то став на задні лапи, зашипів і почав цибати, чим сильно перелякав Ричарда. Хлопчик відступив геть, дивуючись, як щось таке маленьке готове було битися з чимось настільки більшим від себе. А тепер Анестезія стала між Ричардом і Варні. Чи не втричі менша за Варні, вона грізно подивилася на нього, вишкірила зуби й зашипіла, як припертий до стіни розлючений щур. Варні відступив назад. Він плюнув на Ричардове взуття, а тоді розвернувся й пішов мостом у темряву, повівши за собою гурт людей.
— Ти цілий? — спитала Анестезія, допомагаючи Ричарду підвестися.
— Так, — сказав він. — Ти виявила неабияку хоробрість.
Вона скромно опустила очі.
— Насправді я геть не хоробра, — сказала вона. — Я все одно боюся мосту. Навіть вони його бояться. Того вони й переходять його разом. Гуртом безпечніше. Здоровили задерикуваті.
— Якщо ви йдете через міст, я піду з вами, — сказав іззаду жіночий голос, густий, мов мед і вершки.
Ричард так і не зміг добрати, що то за акцент. Тієї миті він подумав, що це американська чи канадська вимова. Пізніше йому здавалося, що вона могла бути й африканською, австралійською чи навіть індійською. Він так і не зміг вгадати точно. То була висока жінка з довгим рудувато-коричневим волоссям і шкірою кольору підсмаженої карамелі. Вона була одягнута в строкатий шкіряний одяг, заляпаний багатьма відтінками сірого й коричневого. Через плече вона несла шкіряну торбу, в руках тримала посох, мала на поясі ніж, а до зап'ястя примотала електричний ліхтарик. Крім того, вона, безперечно, була найвродливішою жінкою, яку коли-небудь доводилося бачити Ричарду.
— Гуртом безпечніше, — сказав він, повагавшись секунду. — Мене звуть Ричард Мейг’ю. А це Анестезія. З нас двох саме вона знає, що робить.
Щуровустка запишалася.