— Я втомився, — сказав він.
Ніхто нічого не сказав. Дуері не хотіла зустрічатися з ним поглядом, маркіз не звертав на нього ані найменшої уваги, а Мисливиця бачила в ньому саму лиш його незначущість. Він почувався маленьким небажаним хлоп'ям, що скрізь тиняється за старшими дітьми, і це його роздратувало.
— Слухайте, — сказав він, прочистивши горло. — Я не хочу нікому надокучати. Я знаю, що ви дуже заклопотані. Але як щодо мене?
Маркіз повернув до нього темне обличчя і глянув величезними білими очима.
— Щодо тебе? — спитав він. — І що ж до тебе?
— Ну, — сказав Ричард, — як мені повернутися до нормального життя? Я наче забрів до кошмару. Минулого тижня все було так логічно. А зараз нічого не логічно… — він замовк. Ковтнув. — Я хочу знати, як повернути своє життя, — пояснив він.
— Ти не повернеш його, мандруючи з нами, Ричарде, — сказала Дуері. — Та й тобі з нами буде важко. Мені… мені справді шкода.
Мисливиця, що йшла попереду, стала на коліно. Вона взяла з пояса маленький металевий предмет і відімкнула ним кришку люка. Відсунувши його, вона обережно зазирнула до колодязя, залізла досередини, а тоді поманила Дуері за собою. Та спускалася до каналізації, не дивлячись на Ричарда. Маркіз почухав носа.
— Юначе, — сказав він, — зрозумій таке: є два Лондони. Є Горішній Лондон — той, в якому ти жив — і є Спідній Лондон — Долішнє — населений людьми, що попадали крізь розколини світу. Тепер ти один з них. Добраніч.
Він почав спускатися каналізаційною драбиною. Ричард сказав:
— Заждіть, — і впіймав люка перш, ніж той устиг засунутися. Ричард поліз услід за маркізом. На горі драбини тхнуло стічними водами — мертвим, мильним, трохи капустяним смородом. Він гадав, що внизу стане ще гірше, та натомість сморід швидко розвіявся, коли він наблизився до дна. Підлогою цегляного тунелю біг неглибокий, але швидкий струмок сірої води. Ричард бачив ліхтарі решти попереду, і побіг, поляпав тунелем, поки не наздогнав їх.
— Іди геть, — сказав маркіз.
— Ні, — відповів Ричард.
Дуері глянула на нього.
— Мені дуже шкода, Ричарде, — сказала вона.
Маркіз став між Ричардом і Дуері.
— Ти не можеш повернутися до своєї старої домівки чи старої роботи, чи старого життя, — сказав він Ричардові майже лагідно. — Ніщо з цього більше не існує. Там, нагорі, — тебе не існує.
Вони дісталися розпуття, звідки розходилися три тунелі. Дуері з Мисливицею пішли одним з них, тим, де не було води, і не озирнулися. Маркіз затримався позаду.
— Тобі просто доведеться влаштуватися тут, наскільки це можливо, — сказав він Ричардові. — Тут, у тунелях, серед магії й темряви. — А тоді він показав широку, білу, осяйну й монументальну в своїй нещирості усмішку. — Що ж — був радий знову тебе побачити. Щасти тобі. — І на тому він розвернувся й покрокував тунелем услід за Дуері й Мисливицею.
Ричард притулився до стіни й слухав, як стихає вдалині луна їхніх кроків, і як струменить вона на своєму шляху до насосних станцій східного Лондона й очисних споруд.
— Чорт, — сказав він. А тоді, на свій подив, уперше з часів батькової смерті Ричард Мейг’ю заплакав, сам-один у темряві.
Станція метро була доволі порожня й темна. Варні пройшов нею, тримаючись ближче до стін, кидаючи знервовані погляди за спину, вперед і в боки. Він вибрав станцію навмання й пішов до неї по дахах і через тіні, перевіряючи, чи ніхто не йде слідом. Він не збирався повертатися до свого барлогу в глибоких тунелях під станцією «Кемден». Надто ризиковано. Варні наховав зброї і їжі не в одному місці. Він трохи заляже на дно, поки все це не вщухне.
Він зупинився біля квиткового автомата і вслухався в темряву — цілковита тиша. Заспокоєний тим, що залишився сам, Варні дозволив собі розслабитися. Він зупинився вгорі спіральних сходів і глибоко зітхнув.
До нього по-товариськи звернувся масний, мов машинна олива, голос:
— Варні — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Всі це знають. Містер Варні сам нам так сказав…
Голос з іншого боку глухо відповів:
— А брехати недобре, містере Круп.
Звідкись зі смолистої темряви голос містера Крупа продовжував розвивати думку:
— Таки недобре, містере Вандемар. Мушу сказати, що розцінюю брехню як особисту зраду, і вона мене глибоко поранила. І розчарувала. Коли ти не маєш жодних позитивних рис, то не дуже лагідно реагуєш на розчарування, хіба не так, містере Вандемар?
— Геть не лагідно, містере Круп.