Варні кинувся вперед і стрімголов побіг у темряву, вниз спіральними сходами. Чийсь голос, а саме містера Крупа, сказав згори:
— Насправді це треба розцінювати як убивство з милості.
Від гупання чобіт Варні металеве поруччя сходів аж дзвеніло, і той дзвін луною розносився вгору і вниз. Його плечі здиралися, він хекав, пихтів і наосліп котився в темряву. Він вискочив знизу сходів поруч зі знаком, що попереджав відвідувачів про 259 сходинок нагору, і про те, що на таке мусять зважуватися тільки здорові люди, а решті ж пропонувалося скористатися ліфтом.
Ліфтом?
Щось брязнуло, і двері ліфта велично й повільно розчахнулися, затопивши тунель світлом. Варні обмацав себе в пошуках ножа, а тоді лайнувся, коли згадав, що те мисливське стерво залишило його собі. Він потягнувся до мачете в піхвах на плечі — мачете зник.
Він почув позаду ввічливе кахикання і розвернувся.
На нижній сходинці сидів містер Вандемар. Він виколупував щось із-під нігтів за допомогою мачете Варні.
А тоді містер Круп накинувся на нього — увесь зуби, увесь кігті, увесь короткі леза; Варні не мав шансів навіть закричати.
— Бувай, — флегматично сказав містер Вандемар і продовжив підчищати нігті. Після того полилася кров — неймовірна кількість текучої червоної крові, Варні ж бо був немалим, і тримав ту кров усю в собі. Проте коли містер Круп і містер Вандемар закінчили справу, будь-кому було б надзвичайно важко помітити розмиту плямку на підлозі внизу спіральних сходів.
А коли підлогу наступного разу вимили, вона зникла назавжди.
Мисливиця їх вела. Дуері йшла посередині. Маркіз де Карабас прикривав тили. Ніхто не сказав ані слова від часу, коли вони за годину до того залишили Ричарда.
Раптом Дуері спинилася.
— Ми не можемо так вчинити, — рішуче сказала вона. — Не можемо просто покинути його там.
— Ще й як можемо, — відповів маркіз. — І покинули.
Дуері похитала головою. Ще відтоді, як вона побачила Ричарда, що лежав на спині під Райсліпом на конкурсі охоронців, вона почувалася дурною й винуватою. Вона втомилася від цього почуття.
— Не треба дуріти, — сказав маркіз.
— Він врятував мені життя, — сказала вона йому. — А міг покинути лежати на хіднику.
Вона завинила і знала це. Вона відчинила двері до когось, хто б міг їй допомогти, і отримала допомогу. Він відніс її в тепло і піклувався про неї, і привів підмогу. Саме Ричардів порив їй допомогти і випхнув його з власного світу до її.
Було нерозумно навіть думати про те, щоб тягти його з собою. Вони не могли собі цього дозволити — Дуері не була певна, що й вони троє зможуть дати собі раду на шляху, що лежав перед ними.
Вона ненадовго замислилась, чи це просто двері, що привели її до нього, відчинилися, дозволивши йому помітити її, чи тут, можливо, було щось іще.
Маркіз звів брову. Він був відсторонений і зверхній — втілення чистої іронії.
— Моя люба юна леді, — сказав він. — Ми не беремо пасажирів у цю експедицію.
— Не треба мені цієї поблажливості, де Карабасе, — сказала Дуері. Її голос звучав утомлено. — Гадаю, що можу сама вирішувати, хто з нами піде. Ви працюєте на мене, чи не так? Чи все навпаки? — Журба і виснаження виточили з неї всю терплячість. Де Карабас їй потрібен — вона не могла дозволити собі відвадити його — але тепер їй урвався терпець.
Де Карабас дивився на неї з холодною злістю.
— Він з нами не піде, — різко заявив він. — До того ж він, певно, не протягнув до цього часу.
Ричард протягнув. Він сидів у темряві на краю дощової каналізації і думав, що робити, думав, наскільки ще далі зі свого ставка взагалі можливо зайти. Життя до цього моменту, вирішив він, ідеально підготувало його для роботи в фінансах, для прогулянок супермаркетами, для перегляду футболу по телевізору на вихідних, для того, щоб увімкнути камін, якщо в квартирі стало холодно. Воно епічно провалило його підготовку до життя екс-людини на дахах і в каналізації Лондона, до життя в холоді, волозі й темряві.
Замерехтів вогник. До нього хтось наближався. Якщо, вирішив він, це зграя вбивць, канібалів або чудовиськ, він навіть не опиратиметься. Нехай покладуть цьому край — годі йому вже мучитися. Він вдивлявся в темряву де мали бути його ноги.
— Ричарде? — то був голос Дуері. Він підстрибнув. А тоді почав старанно її ігнорувати. «Якби не ти…», — подумав він.
— Ричарде?
Він не повернувся до неї.
— Що? — спитав.
— Слухай, — сказала вона. — Ти справді не втрапив би в цю халепу якби не я. — «І не кажи», — подумав він. — І я не думаю, що з нами тобі буде безпечніше. Але. Ну. — Вона замовкла. Набрала повітря. — Мені шкода. Справді. Підеш з нами?