Він усвідомив, хоч ніби й здалеку, що Мисливиця взяла свого посоха й заходилася сильно, раз за разом, періщити ним по тому мацаку.
Десь вдалині почувся високий і бездумний вереск, наче в нерозумної дитини забрали іграшку. Димний мацак відпустив Ричардову щиколотку, відповз до краю платформи й зник. Мисливиця взяла Ричарда за шкірку й потягла до дальньої стіни, по якій Ричард сповз на підлогу. Ним трусило, а світ навколо раптом здався йому абсолютно несправжнім. З джинсів, де їх торкнулася та штука, зник увесь колір, від чого здавалося, що хтось невміло намагався їх вибілити. Він закасав штанину: на шкірі щиколотки й гомілки вискочили крихітні фіолетові рубці.
— Що… — він намагався говорити, але слова не виходили. Він ковтнув і спробував ще раз. — Що то було?
Мисливиця незворушно дивилася на нього. Її обличчя могло бути вирізане з коричневого дерева.
— Не думаю, що воно має ім'я, — сказала вона. — Вони живуть у прогалинах. Я тебе попереджала.
— Я… я таких раніше ніколи не бачив.
— Раніше ти не був частиною Долішнього, — сказала Мисливиця. — Просто побудь біля стіни. Так безпечніше.
Маркіз звірився з великим золотим кишеньковим годинником. Тоді він повернув його до кишені жилета, зазирнув у папірця, що дав йому Лір, і вдоволено кивнув.
— Нам щастить, — оголосив він. — Потяг Графського двору має прибути сюди за півгодини.
— «Графський двір» не на Центральній лінії, — відмітив Ричард.
Маркіз дивився на Ричарда з неприхованим захватом.
— Який гострий розум ви маєте, юначе, — сказав він. — Ніщо не зрівняється з повним невіглаством, правда?
Повіяло теплим повітрям. До станції під їхав потяг. Люди виходили з нього, люди заходили всередину і їхали далі в своїх справах і своїх життях, а Ричард заздрісно на них дивився.
— Будьте обережні коло прогалини, — виводив записаний голос. — Не спирайтеся на двері. Будьте обережні коло прогалини.
Дуері кинула погляд на Ричарда. Тоді, вочевидь, стурбована побаченим, вона підійшла й узяла його за руку. Він був дуже блідий, а дихав часто й неглибоко.
— Будьте обережні коло прогалини, — знову загудів записаний голос.
— Зі мною все гаразд, — хоробро збрехав Ричард, не звертаючись ні до кого конкретно.
Центральний двір шпиталю містера Крупа й містера Вандемара був вогким і непривітним. Клапті трави проросли крізь викинуті столи, гумові покришки коліс і уламки кабінетних меблів. Загальне враження від цього місця було таким, ніби десять років тому (може, через нудьгу, може, зі злості, а може, демонстративно, як мистецький виступ) багато людей пожбурляли з високих вікон все, що мали в кабінетах, і залишили викинуте розкладатися там, де воно впало.
Тут було й бите скло — донесхочу битого скла. Було також кілька матраців. З причин, які важко одразу уявити, деякі з них час від часу підпалювали. Ніхто не знав чому; всім було байдуже. Крізь пружини матраців попроростала трава. Уся місцева екосистема розвивалася навколо декоративного фонтану посередині колодязя двору, що вже дуже давно не був ані декоративним, ані фонтаном у повному сенсі цих слів. Потріскана й текуча водяна труба за допомоги дощової води перетворила його на розплідник численних жабок, що весело плюхалися в воді, насолоджуючись свободою від будь-яких нелетючих хижаків. Натомість ворони, дрозди, а іноді навіть мартини бачили в цьому місці вільний від котів гастроном, що спеціалізувався на жаб'ятині.
Під пружинами згорілих матраців неквапно плодилися слимаки; равлики залишали слизисті сліди на битому склі; великі чорні жуки заклопотано дріботіли по розбитих сірих телефонах, понівечених ляльках Барбі.
Містер Круп і містер Вандемар вийшли нагору подихати свіжим повітрям. Вони повільно обходили периметр центрального подвір’я, а під ногами в них хрустіло бите скло; у потертих чорних костюмах вони скидалися на тіні. Містера Крупа захопила холодна лють. Він ішов удвічі швидше за містера Вандемара, кружляв навколо нього і ледь не танцював од злості. Часом, коли містер Круп не міг утримати гнів усередині, він кидався на стіну шпиталю з кулаками й ногами, але то була негідна заміна справжньої людини. Містер Вандемар тимчасом просто йшов. Його хода була надто чітка, надто розмірена, щоб її можна було назвати прогулянкою — так могла ходити Смерть. Містер Вандемар незворушно дивився на містера Крупа, а той копнув ногою лист скла, що стояв притулений до стіни. Він розбився зі смачним дзенькотом.