Маркіз уклонився.
— Дозволите нагадати вашій світлості, — поштиво сказав він, — що ми уклали угоду? Я вів мирні перемовини між вашими людьми й Вороновим двором. А натомість ви погодилися надати мені невелику допомогу.
«То в тому дворі таки є ворон», — подумав Ричард. Йому стало цікаво, на що той двір схожий.
— Невелику допомогу? — сказав Граф. Він побуряковів. — То ти це так називаєш? Через твою дурість я втратив десяток людей при відступі з Білого міста. Я втратив око.
— І якщо ваша світлість дозволить зауважити, — люб'язно сказав маркіз, — ваша пов'язка вам дуже личить. Бездоганно підкреслює риси обличчя.
— Я присягнувся… — гримів Граф, наїжачивши бороду, — я присягнувся… що як ти бодай раз іще ступиш до моїх володінь, то я… — Він замовк. Забудькувато й спантеличено похитав головою. Тоді продовжив: — Пізніше згадаю. Я не забуваю нічого.
— Можливо, Граф буде не надто радий вас бачити? — прошепотіла Дуері до де Карабаса.
— А хіба схоже, що він радий? — пробурмотів той у відповідь.
Дуері знову вийшла наперед.
— Ваша світлосте, — голосно й чітко сказала вона, — де Карабас іде зі мною гостем і компаньйоном. Заради дружби, що у всі часи існувала між вашою і моєю родинами, заради дружби між моїм батьком і…
— Він знехтував мою гостинність, — загримів Граф. — Я присягнувся, що… коли він ще раз ступить до моїх володінь, то його випатрають і висушать… як, як щось, що треба спочатку випатрати, а тоді… гм… висушити…
— Можливо, як вудженого оселедця, мілорде? — припустив блазень.
Граф знизав плечима.
— Нема різниці. Варто, схопити його.
І вони схопили. Хоч вартові вже давно втратили нагоду відзначити власне шістдесятиліття, та кожен тримав націленого на маркіза арбалета, і руки в них не тремтіли ані від віку, ані від страху. Ричард глянув на Мисливицю. Її це нібито не обходило: вона стежила за дією, наче дивилася театральну сценку, розіграну заради неї.
Дуері склала руки й стала рівно, захиливши голову назад і піднявши гостре підборіддя. Вона менше скидалася на подерте вуличне дівчисько, а більше нагадувала ту, хто звикла, що все відбувається, як вона того хоче. Опалові очі спалахнули.
— Ваша світлосте, маркіз є супутником у моїй подорожі. Наші родини товаришують вже давно…
— Так, давно, — підтримав її Граф. — Сотні років. Сотні й сотні. Я й діда твого знав. Веселий був старий. Хоч і трохи мутний, — поділився він.
— Але я вимушена сказати, що розціню акт насильства проти мого компаньйона як акт агресії проти себе самої й свого дому.
Дівчина дивилася вгору на старого. Він височів над нею баштою. На кілька секунд вони так і заклякли. Він збуджено сіпнув сиво-руду бороду, а тоді викопилив нижню губу, як мала дитина.
— Я його тут не прийматиму, — сказав він.
Маркіз витягнув золотого кишенькового годинника, якого знайшов у кабінеті Портико. Він безтурботно подивився на нього, а тоді розвернувся до Дуері й сказав, ніби за минулі хвилини нічого не сталося.
— Міледі, вочевидь, я принесу більше користі поза межами цього потяга, аніж на ньому. Крім того, мені треба дослідити й інші провулки.
— Ні, — сказала вона. — Якщо ви підете — ми всі підемо.
— Я так не думаю, — сказав маркіз. — Мисливиця придивиться за вами, поки ви залишатиметеся у Спідньому Лондоні. Зустрінемося на наступному ринку. А доти не утніть якоїсь дурниці.
Потяг сповільнювався коло станції.
Дуері втупилася у Графа: було в її величезних опалових очах і серцеподібному обличчі щось давніше й могутніше, ніж її юні роки давали підставу очікувати. Ричард зауважив, що коли вона говорила, всі навколо затихали.
— Ви дозволите йому піти з миром, ваша світлосте? — спитала вона.
Граф провів руками по обличчю, потер неушкоджене око і пов'язку, а тоді подивився на неї і сказав:
— Аби тільки він пішов, — він глянув на маркіза, — бо наступного разу… — і провів товстим старим пальцем по горлу, — …вуджений оселедець.
Маркіз низько вклонився.
— Не треба мене проводжати, — сказав він до вартових і вийшов з відчинених дверей. Гальвард підняв арбалета й націлив маркізові у спину. Мисливиця простягла руку й знову пригнула арбалета до підлоги. Маркіз пройшов кілька кроків платформою, розвернувся й іронічно помахав на прощання з вишуканою пишністю. Двері зашипіли й зачинилися за ним.
Граф сидів на величезному троні в кінці вагона. Він мовчав. Потяг брязнув і смикнувся до темного тунелю.