Він вискалився й торкнувся заплутаного волосся старечими пальцями. Мисливиця ступила крок до Дуері. Та зупинила її жестом руки — ні, поки що ні.
Дуері глянула на Графа й сказала:
— Ваша світлосте, я старша дочка Портико. Як мені потрапити до ангела Ізлінтона?
Ричарда вразило, як Дуері вдавалося зберігати контроль над собою, в той час як Граф на очах програвав битву з пам'яттю і глуздом.
Граф імпозантно підморгнув єдиним оком — старий яструб, що схилив голову набік. Тоді він прибрав руку від її волосся.
— Так і є. Так і є. Донька Портико. Як ведеться твоєму любому батькові? Сподіваюся, що добре? Він чудова людина. Хороша.
— Як нам потрапити до ангела Ізлінтона? — перепитала Дуері, але цього разу її голос тремтів.
— Гм? Звісно, взявши Анґелус.
Ричард уявив собі Графа шістдесят, вісімдесят, п'ятсот років тому: могутній воїн, хитромудрий стратег, знаний кавалер, чудовий друг, кошмарний ворог. Уламки того чоловіка ще й досі збереглися. Ось що робило його таким страшним і таким сумним. Граф пошукав на полицях, перекладаючи ручки, люльки, трубочки для плювання горохом, маленьких горгулей і пожовкле листя. А тоді, наче старий кіт, що випадково натрапив на мишу, він схопив маленький скручений сувій і віддав його дівчині.
— Тримай, дівонько, — сказав Граф. — Усе там. Гадаю, ми можемо підкинути тебе куди тобі треба.
— Підкинути? — спитав Ричард. — На потязі?
Граф пошукав очима джерело звуку, навів очі на Ричарда й широченно всміхнувся.
— О, та що тут такого, — прогримів він. — Для доньки Портико — що завгодно.
Дуері тріумфально стисла сувій в руці.
Ричард відчував, що потяг сповільнюється, і його, Дуері й Мисливицю повели з кам'яної кімнати назад до вагона. Ричард визирнув на платформу, поки потяг пригальмовував.
— Пробачте, а що це за станція? — спитав він. Потяг зупинився коло одного зі станційних знаків: «Британський музей» — було зазначено там. Чомусь саме цієї дивини йому стало забагато. Він міг прийняти створіння з прогалини і Графський двір, і навіть дивну бібліотеку. Але, чорт забирай, як усі лондонці, він знав мапу підземки, і це вже було занадто. — Нема ніякої станції «Британський музей», — твердо сказав Ричард.
— Нема? — прогримів Граф. — Гм, тоді вам треба дуже обережно сходити з потяга. — І він радісно й грубо зареготав, і поплескав блазня по плечі, — ти чув, Тулі? Я такий же дотепний, як і ти.
Блазень усміхнувся найслабкішою усмішкою, яку коли-небудь бачили людські очі.
— У мене від неконтрольованих веселощів аж боки репаються і ребра тріщать, ваша світлосте, — сказав він.
Двері зашипіли й розсунулися. Дуері всміхнулася Графові.
— Дякую, — сказала вона.
— Ідіть, ідіть, — сказав велетень, виганяючи Дуері, Ричарда й Мисливицю з теплого, задимленого вагона на порожню платформу. А тоді двері зачинилися, і потяг рушив далі, а Ричард дивився на знак, і скільки б разів він не блимнув очима — та й навіть після того, як він відвернув голову, а тоді знову глянув на нього, ніби прагнучи захопити знак зненацька — той уперто наполягав на тому, що станція називалася:
8
Стояв ранній вечір, і безхмарне небо переливалося від королівського блакитного до глибоко-фіолетового, з мазками вогнисто-помаранчевого й лаймово-зеленого над Паддинтоном, за чотири милі на захід, де, принаймні з точки огляду, яку мав Старий Бейлі, щойно сіло сонце.
«Небеса, — вмиротворено думав Старий Бейлі. — Ніколи не бува двох однакових. Ані вдень, ані вночі — ніколи». Він був знавцем небес, саме так, і сьогоднішнє небо було гарним. Старий напнув на ніч намет на даху навпроти собору святого Павла, в центрі лондонського Сіті.
Собор йому дуже подобався, і той мало змінився за минулі триста років. Його будували з білого портлендського каменю, який, ще до того, як будівництво закінчилося, почав чорніти від сажі й бруду лондонського повітря, а тепер, після очищення Лондона в 1970-х роках, знову став більш-менш білим; але він залишався собою. Старий Бейлі сумнівався, що те саме можна сказати про решту лондонського Сіті: визирнувши через край даху, він відвів погляд від свого улюбленого неба вниз, на освітлену натрієм вулицю. Він побачив камери безпеки, приліплені на стіни, кілька машин і одного спізнілого офісного працівника, що замкнув двері, а тоді рушив до підземки. «Бр-р-р», — сама думка про підземне змусила Старого Бейлі здригнутися. Він був даховиком і пишався цим; він втік від світу на рівні землі вже так давно…