Старий Бейлі пам'ятав часи, коли люди справді жили в Сіті, а не просто працювали; жили й грішили, й сміялися, й зводили хирляві будинки, що спиралися один на одного і повнилися гамірними людьми. Ба більше, гамір, безлад, сморід і пісні з провулка через дорогу (тоді відомого, принаймні неформально, під назвою Засраного провулка) свого часу були легендарними, але зараз у Сіті ніхто не жив. Воно стало холодним і безрадісним місцем з офісами, де люди працювали вдень, а ввечері йшли додому або кудись іще. Тепер це було не місце для життя. Старий сумував навіть за смородом.
Останні мазки помаранчевого сонця зблідли до вечірнього фіолетового. Старий понакривав клітки, щоб птахи могли відпочити. Вони трохи побурчали, а тоді поснули. Старий Бейлі почухав носа, потім зайшов до намету й виніс звідти закопчену каструлю, трохи води, трохи моркви й картоплі, солі й пару общипаних і добре висушених шпаків. Він вийшов на дах, розпалив невеликого вогника в почорнілому від сажі кавнику й хотів був поставити бульйон на вогонь, коли відчув, що з тіні коло димарів за ним хтось стежить.
Він підібрав довгу виделку для м’яса й загрозливо помахав нею в бік димарів.
— Хто це там?
Маркіз де Карабас вийшов на світло, легенько вклонився й осяйно всміхнувся. Старий Бейлі опустив виделку.
— А, — сказав він. — Це ти. І чого тобі треба? Знання? Чи пташок?
Маркіз підійшов ближче, вихопив шматочок моркви з бульйону Бейлі й заходився жувати.
— Якщо прямо, то інформації, — сказав він.
Старий Бейлі пирхнув.
— Ха, — сказав він. — Оце первина. Га? — Він схилився ближче до маркіза. — І на що ти її поміняєш?
— А чого б ти хотів?
— Може, мені слід зробити, як робиш ти. Зажадати послуги. Зробити інвестицію на якийсь із прийдешніх днів, — вишкірився Старий Бейлі.
— У довшій перспективі виходить занадто дорого, — сказав маркіз без іронії.
Старий Бейлі кивнув. Сонце вже зайшло, і надворі дуже швидко ставало доволі холодно.
— Тоді взуття, — сказав він. — І балаклаву. — Він оглянув свої безпалі рукавиці — хоч там було більше дірок, аніж рукавиць. — І нові рукавичечки. Видко, що зима буде просто гадська.
— Дуже добре. Я принесу їх тобі. — Маркіз де Карабас запхнув руку до внутрішньої кишені й видобув, як ілюзіоніст видобуває з повітря троянду, чорну фігурку тварини, яку він узяв з кабінету Портико. — Що ти можеш мені про це розказати?
Старий Бейлі одягнув окуляри й узяв предмет з рук де Карабаса. Він був холодним на дотик. Старий сів на кондиціонер, а тоді, покрутивши чорну обсидіанову статуетку на всі боки, оголосив:
— Це лондонський Великий Звір.
Маркіз нічого не сказав. Його очі нетерпляче перелітали зі статуетки на Старого Бейлі.
Старий Бейлі, насолоджуючись маркізовим незатишком, продовжував у власному темпі.
— Так от, кажуть, що у часи першого короля Чарлі — того, що дав усю голову собі відтяти, дурний мерзотник — тобто, ще до пожежі й чуми, жив коло Флітської канави один м'ясник, і мав він одне нещасне створіння, яке вигодовував до Різдва. Хто каже, що то було порося, а хто каже, що ні, а деякі — і я серед них — не були певні ані одного, ані іншого. Однієї грудневої ночі створіння втекло, побігло до Флітської канави і зникло в каналізації. Воно годувалося зливними відходами й росло, росло. І злішало, й паскуднішало. По нього час від часу посилали мисливські загони.
Маркіз стиснув губи.
— Воно мало здохнути триста років тому.
Старий Бейлі похитав головою.
— Такі тварюки надто лихі, щоб здохнути. Надто старі, великі й паскудні.
Маркіз зітхнув.
— Я думав, що це легенда, — сказав він. — Як алігатори в каналізації Нью-Йорка.
Старий Бейлі глибокодумно кивнув:
— А, оті великі білі паскудники? Вони там є. Був у мене друг, якому один з них голову відкусив. — Хвилька тиші. Старий Бейлі віддав статуетку маркізу. Тоді він підняв руку, зображаючи голову крокодила, і клацнув нею на де Карабаса. — Але то нічого, — реготнув Старий Бейлі з таким вискалом, дивитися на який було майже страшно. — У нього була ще одна.
Маркіз видихнув носом, не впевнений, глузує з нього Старий Бейлі чи ні. Він знову сховав статуетку Звіра до свого пальта.
— Стривай, — сказав Старий Бейлі. Він пішов до коричневого намету й повернувся з пишно прикрашеною срібною коробочкою, яку маркіз дав йому минулої зустрічі. Він простягнув її маркізові.
— А що з цією штукою? — спитав він. — Готовий її забрати? Бо воно мені наганяє мурашок за пазуху.
Маркіз підійшов до краю даху й зістрибнув на дах сусіднього будинку на вісім футів нижче.