— Але ти мусиш.
— Міледі. Я не можу. Я думала, ви розумієте. Маркіз знає.
«Мисливиця придивиться за вами, поки ви залишатиметеся в Спідньому Лондоні, — подумав Ричард. — Так».
— Ні, — сказала Дуері, і її загострене підборіддя поповзло вперед і вгору, а дивнобарвні очі звузилися. — Я не розумію. Що не так? Це якесь прокляття чи що? — зневажливо додала вона.
Мисливиця вагалася, облизувала губи, а тоді кивнула. Вона ніби визнавала, що має якусь суспільно-непристойну болячку.
— Слухай, Мисливице, — почув Ричард свій голос, — не дурій.
На хвильку він був подумав, що зараз вона його вдарить, що було би погано, або заплаче, що було би значно, значно гірше. Тоді вона глибоко вдихнула й сказала розміреним тоном:
— Я йтиму поруч, поки ви в Спідньому Лондоні, міледі, й охоронятиму ваше тіло від усілякої шкоди, яка може вас спіткати. Але не просіть мене йти за вами до Горішнього Лондона. Я не можу. — І вона склала руки під грудьми, розставила ноги трохи ширше й стала схожа на статую жінки, що нікуди не йде, вилиту з латуні, бронзи й підсмаженої карамелі.
— Зрозуміло, — сказала Дуері. — Ходімо, Ричарде. — І вона рушила сходами.
— Слухай, — сказав Ричард. — Чому б нам не залишитися тут? Знайдемо маркіза, а тоді вже рушимо всі разом і…
Дуері розчинялася в темряві вгорі. Мисливиця стояла коло першої сходинки мов укопана.
— Я чекатиму її повернення тут, — сказала йому Мисливиця. — Ти можеш або йти, або залишатися — як хочеш.
Ричард щодуху побіг крізь темряву наздоганяти. Скоро він побачив попереду вогник лампи Дуері.
— Зажди, — хекнув він. — Будь ласка.
Вона зупинилася й почекала, поки він її наздожене. А коли він таки наздогнав і став поруч із нею на клаустрофобно маленькому майданчику, вона почекала ще, поки він віддихається.
— Не можна отак тікати, — сказав Ричард. Дуері мовчала; лінія між її губами стислася трохи більше; кут, на який було підняте її підборіддя, збільшився на дрібку. — Вона ж тебе охороняє, — зауважив він.
Дуері почала сходити наступним прольотом сходів. Ричард пішов за нею.
— Ми доволі скоро повернемося, — сказала Дуері. — Тоді вона може почати охороняти мене знову.
Повітря було густе, вологе й давлюче. Ричард замислився, як можна без канарки дізнатися, що повітря небезпечне, і запевнив себе, що воно нормальне.
— Думаю, маркіз таки справді знав. Про її прокляття чи що воно таке, — сказав він.
— Так, — мовила вона. — Слід гадати, що знав.
— Він… — почав Ричард. — Той маркіз. Ну, знаєш, якщо чесно, він мені здається трохи слизьким.
Дуері зупинилася. Сходи закінчилися грубою цегляною стіною.
— Мугу, — погодилася вона. — Він так само трохи слизький, як щури трохи вкриті хутром.
— То чого ти звернулася по допомогу до нього? Хіба ніхто інший не міг тобі допомогти?
— Поговоримо про це пізніше, — вона розгорнула сувій, що дав їй Граф, глянула на павутинчасте архаїчне письмо, а тоді знову його скрутила. — Ми впораємося, — рішуче сказала вона. — Усе тут. Нам тільки треба потрапити до Британського музею. Знайдемо там Анґелус і геть звідти. Легко. Нічого такого. Забавка. Заплющ очі.
Ричард слухняно заплющив.
— Нічого такого, — повторив він. — Коли таке говорять у кіно, це завжди значить, що зараз відбудеться щось жахливе.
Він відчув на обличчі легенький вітерець. Щось змінилося в текстурі темряви за його повіками.
— І до чого це ти ведеш? — спитала Дуері. Акустика теж змінилася — тепер вони були в більшому приміщенні. — Можеш розплющувати.
Він розплющив очі. Вони стояли по інший бік стіни, вочевидь, у якійсь кімнаті для мотлоху, але не в простій старій комірчині — було в цьому мотлоху щось доволі дивне й особливе. То був величний, рідкісний, дорогий різновид мотлоху, який можна знайти хіба що…
— Це ми вже у Британському музеї? — спитав він.
Вона насупилася, ніби про щось думала чи до чогось прислухалася.
— Не зовсім. Ми дуже близько. Гадаю, це якийсь запасник чи щось таке. — Вона простягла руку, щоб торкнутися тканини антикварного костюма, що демонструвався на восковому манекені.
— Я дуже хотів би, щоб ми залишилися з нашою охоронницею, — сказав Ричард.
Дуері схилила голову набік і важко на нього подивилася.
— І від чого тебе треба тут охороняти, Ричарде Мейг’ю?
— Ні від чого, — визнав він. А тоді вони звернули з ріг, і він сказав: — Ну… хіба що від них.
— Лайно, — одночасно з ним сказала Дуері.