На постаментах обабіч проходу, яким вони йшли, стояли містер Круп і містер Вандемар.
Вони нагадували Ричарду виставку сучасного мистецтва, на яку його колись повела Джесика: неймовірно молодий митець оголосив, що зрівняє з землею всі Табу Мистецтва, для чого розпочав кампанію з систематичного грабунку могил, щоб виставити тридцять найбільш цікавих результатів своїх набігів у скляних ящиках. Виставку закрили після того, як митець за шестизначну суму продав Викраденого Кадавра Номер 25 рекламній агенції, а родичі Викраденого Кадавра Номер 25, побачивши знімок фігури в газеті «The Sun», подали позов з метою отримати відсоток від купівлі-продажу і змінити назву предмета мистецтва на «Едґар Фоспрін, 1919–1987, любий чоловік, батько і дядько. Спочивай з миром, тату». Ричард із жахом глипав на сховані під склом трупи в заплямованих костюмах і розлізлих сукнях — він ненавидів себе за те, що дивився, але не був здатен відвернутися.
Містер Круп посміхнувся, як змій, у якого в роті застряг півмісяць, і його подібність до Викрадених Кадаврів Номер 1-30 від цього тільки збільшилася.
— Що? — сказав усміхнений містер Круп. — Нема вашого містера «Я Такий Розумний І Все Знаю» маркіза? Нема «Ой, а хіба я не сказала? Лишенько! Я ж не можу йти нагору!» Мисливиці? — він зробив драматичну паузу. Щось у манері містера Крупа нагадувало підгнилу яловичину. — Так пофарбуйте ж мене в сиве і назвіть печерним вовком, якщо це не двоє наших ягняток, що вийшли самі погуляти після заходу сонця.
— І мене можете назвати вовком, містере Круп, — прийшов на підмогу містер Вандемар.
Містер Круп спустився з постаменту.
— Маємо дружнє слово для ваших вовнистих вушок, ягнятка, — сказав він.
Ричард озирнувся. Мав бути напрямок, куди вони могли б утекти. Він опустив руку, схопив долоню Дуері й озирнувся у відчаї.
— Ні, будь ласка. Просто залишайтесь там, де стоїте, — сказав містер Круп. — Нам так більше подобається. І ми не хочемо вас кривдити.
— Хочемо, — сказав містер Вандемар.
— Ну, містере Вандемар, якщо вже говорити відверто, то це так. Ми хочемо скривдити вас обох. Ми хочемо скривдити вас дуже сильно. Але зараз ми тут не для цього. Ми тут для більш цікавих речей. Розумієте, коли нам щось набридає, ми з напарником починаємо тривожитись, і, хай як у це важко повірити, забуваємо про свою веселу й легку вдачу.
Містер Вандемар показав їм свої зуби, демонструючи згадану веселу й гарячу вдачу. Безперечно, то було найстрашніше, що Ричард бачив у своєму житті.
— Дайте нам спокій, — сказала Дуері. Її голос звучав чисто і рівно.
Ричард стис її долоню. Якщо вона могла бути хороброю, то він теж міг.
— Якщо хочете її скривдити, — сказав він, — вам спершу доведеться вбити мене.
Містера Вандемара це нібито неабияк утішило.
— Гаразд, — сказав він. — Дякую.
— І тебе ми теж скривдимо, — сказав містер Круп.
— Але не зараз, — сказав містер Вандемар.
— Розумієте, — пояснив містер Круп голосом, схожим на закисле масло, — зараз ми прийшли для того, щоб вас розтривожити.
Голос містера Вандемара був нічним вітром, що віє в устеленій кістками пустелі.
— Щоб ви мучилися, — сказав він. — Щоб споганити вам день.
Містер Круп сів коло постаменту містера Вандемара.
— Ви сьогодні навідали Графський двір, — сказав він з інтонаціями, котрі, як подумав Ричард, він простодушно уявляв легкими й приємними для співрозмовників.
— То й що? — сказала Дуері. Тепер вона потроху відходила від них.
Містер Круп посміхнувся.
— А як ми про це дізналися? Звідки ми знали, де вас тепер шукати?
— Ми можемо взяти вас коли захочемо, — сказав містер Вандемар майже пошепки.
— Тебе продали, пташечко, — сказав містер Круп до Дуері — і тільки до неї, як усвідомив Ричард. — У твоєму гнізді є зрадник. Зозулька.
— Тікаймо, — сказала вона і побігла. Ричард побіг за нею до дверей в кінці коридору, заповненого різним мотлохом. Двері відчинилися від її дотику.
— Побажайте їм щасливої дороги, містере Вандемар, — сказав голос містера Крупа десь позаду.
— Бувайте, — сказав містер Вандемар.
— Ні-ні, — виправив містер Круп. — О ревуа. — А тоді він видав звук — оте кук-куу кук-куу, що могла б видати зозуля, якби була п'ять з половиною футів заввишки й мала би схильність до вживання людської плоті — в той час як містер Вандемар, вірніший своїй природі, захилив назад стрижену голову й завив по-вовчому — примарно, дико, скажено.
Вони опинилися надворі, просто неба, вночі, бігли хідником Рассел-стріт у Блумсбері. Ричард подумав, що його серце зараз проб'ється з грудей назовні. Мимо проїхала велика чорна машина. На іншому боці високої чорнофарбованої огорожі стояв Британський музей. Майстерно приховані вогні освітлювали високу білу вікторіанську будівлю, величезні колони фасаду і сходи до парадного входу. Це й було місце зберігання численних світових скарбів, награбованих, знайдених, порятованих і пожертвуваних протягом сотень років.