— Вправно спіймали, містере Вандемар, — схвалив містер Круп. Містер Вандемар тримав здивованого й засмученого голуба, що вуркав, крутився в долоні й безрезультатно клював його пальці.
Містер Круп театрально зітхнув.
— Що ж, нехай. Одне зрозуміло, тепер ми точно запустили кота між голубів, — вдоволено сказав він.
Містер Вандемар підніс голуба до обличчя. Він з хрустом відкусив йому голову й заходився жувати.
Охоронці направляли гостей музею до коридору, що начебто служив якоюсь зоною накопичення. Дуері й не глянула на них, а просто пішла коридором музею з Ричардом на хвості. Вони пройшли Єгипетськими залами, вгору кількома прольотами службових сходів і до зали, названої «Рання Англія».
— Якщо вірити написаному в сувійчику, — сказала вона, — то Анґелус має бути десь у цій кімнаті.
Тоді Дуері подивилася на сувій ще раз, після чого уважніше оглянула залу. І скорчила гримасу.
— Пху, — пояснила вона й метнулася назад сходами тією ж дорогою, якою вони прийшли. Ричарда накривало могутнім дежавю, а тоді він усвідомив, що так, звісно це було йому знайоме — саме так він проводив вихідні за часів Джесики. Зараз йому вже здавалося, що ті вихідні насправді випали на чиюсь іншу долю, і то дуже й дуже давно.
— Анґелуса в тій залі не було? — спитав Ричард.
— Не було, — сказала Дуері трохи гарячіше, на думку Ричарда, ніж того заслуговувало його питання.
— А, — сказав він. — Я просто спитав. — Вони пішли до іншої зали. Ричард подумав, чи не починаються в нього галюцинації від надлишку спожитого при Графському дворі цукру чи сенсорної депривації. — Я чую музику, — сказав він. Схоже, десь грав струнний квартет.
— Вечірка, — відповіла Дуері.
Справді. Люди в смокінгах, з якими вони стояли в черзі. Ні, Анґелуса й тут не було видно. Дуері пішла до наступного коридору, і Ричард потягнувся за нею. Йому хотілося приносити більше користі.
— А цей Анґелус? — сказав він. — На що він схожий?
На мить їй захотілося вичитати йому за саме це питання.
Втім, вона опанувала себе й потерла чоло.
— Тут просто написано, що на ньому є зображення ангела. Навряд чи його дуже важко знайти. Врешті-решт, — з надією додала вона, — скільки тут узагалі може бути речей з ангелами?
9
Джесика відчувала на собі тиск. Вона хвилювалася, нервувала і совалася. Вона систематизувала колекцію, домовилася з Британським музеєм, щоб той прийняв виставку, організувала реставрацію центрального експоната, допомагала розвішувати й виставляти решту і складала список запрошених на грандіозне відкриття. Воно й на краще, що в неї не було хлопця, казала вона друзям. На нього все одно не було б часу. Хоч було б і непогано, подумала вона, коли в неї з’явилася на це вільна хвилька — з хлопцем можна було б ходити по галереях на вихідні. Або…
Ні. Вона не пішла в ту частину свідомості. Вона могла виділити потрібну думку не легше, аніж придавити пальцем краплину ртуті, тож знову зосередилася на виставці. Навіть тепер, в останню хвилину, було стільки всього, що треба виправити. Немало коней падали, перечепившись через останню перепону. Немало надміру самовпевнених генералів на власні очі побачили, як перемога, що була вже в їхніх руках, перетворюється на поразку в останні моменти битви. Джесика рішуче збиралася пересвідчитися, щоб усе було як треба. Вона була вбрана в зелену шовкову сукню — генерал з відкритими плечима, що керує своїм військом і стоїчно вдає, ніби містер Стоктон не запізнюється на півгодини.
Її військо складалося з головного офіціанта, півдюжини команди обслуги, трьох жінок, що готували наїдки, струнного квартету і помічника, юнака на ім’я Кларенс. Раніше Джесика була переконана, що Кларенс отримав свою посаду тільки тому, що був а) відвертим ґеєм і б) так само відверто чорношкірим; таким чином, її немало дратував той факт, що Кларенс виявився найефективнішим, найкомпетентнішим і найкращим асистентом з тих, що в неї колись були.
Вона проінспектувала стіл з напоями.
— Шампанського вистачить? Так? — головний офіціант показав на ящик шампанського під столом. — А газованої мінералки? — Знову кивок. Інший ящик. Джесика стиснула губи. — А простої мінералки? Не всі, знаєте, люблять бульбашки. — Простої мінералки вони мали досить. Добре.
Струнний квартет саме розігрівався. Вони не набрали досить гучності, щоб перекривати шум, який долинав з-за дверей. То був гамір невеликої, але напористої юрби: там бурчали жінки в норкових шубах і чоловіки, котрі, якби не знаки «Не курити» на стінах — а ще, мабуть, не поради лікарів — уже б закурили сигари; бурчали там і журналісти зі знаменитостями, які вже зачули запах канапе, волованів, розмаїтих закусок і безкоштовного шампанського.