Выбрать главу

Арнольд Стоктон був пітбулем, і карикатуристи часто саме так його й зображали. «Стоктонс» володіла часткою всього: супутниками, газетами, компаніями звукозапису, парками розваг, книжками, журналами, коміксами, телеканалами, кіностудіями.

— Я виступлю зараз, — сказав містер Стоктон до Джесики замість вітання, — після чого згину звідси. Повернуся іншим разом, коли тут не буде всіх цих опудал.

— Гаразд, — сказала Джесика. — Так. Промова зараз. Звісно.

І вона повела його до маленької сцени й вивела на подіум. Вона постукала нігтем по бокалу, просячи тиші. Ніхто її не почув, тож вона сказала в мікрофон:

— Перепрошую, — цього разу розмови стихли. — Леді та джентльмени. Шановні гості. Вітаємо вас у Британському музеї, — повела вона, — на влаштованій компанією «Стоктонс» виставці «Ангели над Англією». Прошу привітати людину, що стоїть за нею, нашого виконавчого директора і голову правління, містера Арнольда Стоктона.

Гості зааплодували. Жоден з них не мав сумніву щодо того, хто зібрав цю колекцію ангелів чи, коли вже казати відверто, заплатив за їхнє шампанське.

Містер Стоктон прочистив горло.

— Гаразд, — сказав він. — Говоритиму недовго. Коли я був малим, то щосуботи приходив до Британського музею, бо в цей день вхід був вільний, а грошей ми мали небагато. Але я піднімався великими музейними сходами, заходив до цієї зали й дивився на цього ангела. Здавалося, що він знав, про що я думаю.

Якраз у цю мить повернувся Кларенс у супроводі пари охоронців. Він вказав на Ричарда, що зупинився послухати промову містера Стоктона. Дуері й досі обходила експонати.

— Та ні, он той, — упівголоса наводив Кларенс охоронців. — Ні, дивіться отуди. Є? Він.

— Та менше з тим. Як і все, про що не дбають, — продовжував містер Стоктон, — він занепадав і розвалювався від тиску і напруги сучасності. Він підгнив. Зіпсувався. Так от, знадобилося до всирачки багато грошей, — він зробив паузу, щоб думка дійшла до публіки — якщо він, Арнольд Стоктон, вважав, що грошей було витрачено до всирачки, то так воно, безперечно, й було, — і десяток майстрів витратили чимало часу, реставруючи його й підмазуючи. Пізніше виставка рушить до Америки, а тоді навколо світу, щоб, можливо, надихнути якогось іншого малого халамидника без копійчини в кишені заснувати свою імперію масової інформації.

Він обвів присутніх очима. Повернувшись до Джесики, він пробурмотів:

— Що тепер робити?

Вона вказала на шнурок збоку завіси. Містер Стоктон смикнув за неї. Завіса випнулася й розкрилася, явивши очам старі двері.

У Кларенсовому куті зали знову заворушилося.

— Ні. Він, — сказав Кларенс. — Заради неба, чи ви сліпі?

Вони були схожі на двері до собору, заввишки вдвічі вищі за людський зріст і досить широкі, щоб можна було проїхати конем. В деревині дверей був вирізаний і розмальований червоним, білим і золотим неймовірний ангел. Він дивився на світ порожніми середньовічними очима. Гості вражено вдихнули, а тоді почали аплодувати.

— Анґелус, — Дуері потягла Ричарда за рукав. — Це він! Ричарде, ходімо, — і вона побігла до сцени.

— Перепрошую, сер, — сказав Ричардові охоронець.

— Чи можу я побачити ваше запрошення? — сказав інший, непомітно, але міцно взявши Ричарда за руку. — І чи маєте ви при собі який-небудь документ?

— Ні, — сказав Ричард.

Дуері вийшла на сцену. Ричард намагався висмикнути руку й піти за нею, сподіваючись, що охоронці забудуть про нього. Вони не забували — тепер, коли він привернув їхню увагу, вони збиралися вчинити з ним так само, як і з будь-яким іншим потріпаним, немитим і трохи неголеним зайдою. Охоронець, що тримав Ричарда, стис його руку міцніше й пробурмотів:

— І не пробуй.

Дуері зупинилася на сцені, роздумуючи, як примусити охоронців відпустити Ричарда. Тоді вона зробила єдине, що спало їй на думку. Вона підійшла до мікрофона, стала навшпиньки й на повний голос закричала через розставлені в залі динаміки. Крик у неї був надзвичайний: він і без штучного посилення міг пройти крізь голову, як свердло нового дриля з насадкою для пиляння кісток. А вже посилений… Він звучав просто потойбічно.

Офіціантка впустила тацю з напоями. Голови повернулися. Долоні прикрили вуха. Усі розмови припинилися. Люди дивилися на сцену спантеличені й нажахані. І Ричард рвонув.

— Пробач, — сказав він оглушеному охоронцю, висмикуючи руку з його захвату. — Переплутав Лондони.

Він досяг сцени й схопив простягнуту ліву руку Дуері. Правицю вона поклала на Анґелус, велетенські двері собору. Поклала й відчинила.