— Коли в Долішньому хочуть, щоб діти не бешкетували, то кажуть їм: «Поводься пристойно, бо зараз прийде Серпентина й забере тебе».
— Ото, — сказав Ричард. — І ти працювала на неї, Мисливице?
— Я працювала на всіх Сімох сестер.
— Я думала, що вони не балакали одна з одною вже, не знаю, не менше тридцяти років, — сказала Дуері.
— Може бути. Але тоді вони ще балакали.
— То скільки ж тобі років? — спитала Дуері. Ричард був радий, що вона це зробила; сам би він ніколи не наважився.
— Стільки, скільки й моєму язику, — поважно сказала Мисливиця, — і трохи більше, ніж моїм зубам.
— Хай там як, — сказав Ричард безтурботним голосом того, чиє похмілля минуло, і хто знав, що десь над їхніми головами стояв прекрасний день, — а було непогано. Смачна їжа. І ніхто не намагався нас убити.
— Впевнена, що ця обставина зміниться ще до кінця дня, — правильно передбачила Мисливиця. — Куди йти, щоб утрапити до Чорних братів, міледі?
Дуері зупинилася й зосередилася.
— Рушимо над річкою, — сказала вона. — Туди.
— Він уже притомніє? — спитав містер Круп.
Містер Вандемар штрикнув маркізове розпростерте тіло одним довгим пальцем. Той дихав дуже поверхово.
— Ще ні, містере Круп. Здається, я його зламав.
— Вам слід обережніше поводитися зі своїми іграшками, містере Вандемар, — сказав містер Круп.
11
А ти чого прагнеш? — спитав Ричард Мисливицю. Вони троє надзвичайно обачно ступали берегом підземної річки. Вузька стежка, що звивалася вздовж темного каміння, яке стриміло з кладки гострими краями, була слизькою. Ричард з острахом дивився, як сіра вода бігла й переливалася на відстані простягнутої руки від нього. Бувають річки, з яких можна вилізти, якщо впадеш у них — ця ж була інша.
— Прагну?
— Ну, — сказав він. — Особисто я намагаюся повернутися до справжнього Лондона і до свого старого життя. Дуері хоче дізнатися, хто вбив її родину. А ти чого прагнеш? — Вони просувалися уздовж берега крок за кроком, і Мисливиця йшла попереду. Вона нічого не відповіла. Річка сповільнилася і влилася в невелике підземне озеро. Вони йшли над водою, світло ліхтарів відбивалося від чорної поверхні, а їхні власні віддзеркалення розмивало річковим туманом.
— То як? — спитав Ричард. Він не чекав ніякої відповіді.
Голос Мисливиці пролунав тихо і твердо. Заговоривши, вона не збилася з кроку.
— Я билася з великим білим сліпим королем алігаторів у тунелях під Нью-Йорком. Він мав тридцять футів завдовжки, розгодований на відходах і лютий у битві. Та я здолала його і вбила. Його очі в темряві здавалися велетенськими перлинами. — Її голос із дивним акцентом лунав у підземеллі й уплітався в імлу і ніч під Землею.
— Я билася з ведмедем, що бродив містом під Берліном. Він убив тисячу людей, а його коричневі пазурі за сотню років почорніли від засохлої крові, але він упав, переможений мною. Коли він умирав, то промовляв слова людською мовою.
Імла низько нависла над озером. Ричарду здавалося, що він бачить істот, про яких вона оповідала, їхні білі обриси, що ширяють у випарах.
— У місті під Калькуттою жив чорний тигр. То був розумний і злющий людожер завбільшки з невеликого слона. Тигр — то гідний супротивник. Я взяла його голіруч. — Ричард зиркнув на Дуері. Вона уважно слухала Мисливицю: значить, вона теж цього не чула раніше. — І я заб'ю Лондонського Звіра. Кажуть, його шкура щетиниться від мечів, списів і ножів, які в неї встромили ті, що намагалися вбити його, але зазнали невдачі. Його ікла мов бритви, а копита як блискавки.
— Зустрівшись із ним, я вб'ю його або помру сама.
Коли вона говорила про свою здобич, її очі палали. Річкова імла стала густим жовтим туманом.
Десь трохи далі тричі вдарив дзвін, і цей звук рознісся над водою. Розвиднялося. Ричарду здалося, що він бачить навколо приземкуваті обриси будинків. Жовтаво-зелений туман став густішим, а на смак був як попіл, сажа і тисячолітня міська кіптява. Він чіплявся за їхні ліхтарі й приглушував світло.
— Що це таке? — спитав він.
— Лондонський туман, — сказала Мисливиця.
— Але ж йому поклали край багато років тому, хіба ні? «Закон про чисте повітря», бездимне паливо, все таке? — Ричарду згадалися книжки про Шерлока Холмса, які він читав у дитинстві. — Як цей туман тоді називали?
— Гороховий суп, — сказала Дуері. — Або лондонський особливий. Густий жовтий річковий туман, змішаний з вугільним димом і всіляким непотребом, що злітав у повітря минулі п'ятсот років. Нагорі таких не було вже, ох, сорок років. А до нас, буває, приходять його привиди. М-м-м. Не привиди. Скоріше, відлуння. — Ричард вдихнув пасмо жовто-зеленого туману й закашлявся.