— Звучить недобре, — сказала Дуері.
— Просто ковтнув туману, — сказав Ричард. Земля стала липкішою і більш болотистою. Вона притримувала Ричардові ноги. — Гаразд, — сказав він, щоб збадьорити себе, — від туману ще ніхто не вмирав.
Дуері глянула на нього великими очима піксі.
— Був у 1952 році такий туман, який, як вважалося, убив чотири тисячі людей.
— Тутешніх? — спитав він. — Під Лондоном?
— Твоїх, — сказала Мисливиця.
Ричард був ладен повірити. Він задумався, чи не затамувати подих, але туман дедалі густішав. Земля під ногами ставала болотистішою.
— Не розумію, — сказав він. — Чому тут бувають тумани, коли нагорі їх уже давно нема?
Дуері почухала носа.
— В Лондоні є такі кишеньки старих часів, де речі й місця залишаються незмінними, як бульбашки в бурштині, — пояснила вона. — В Лондоні багато часу, і він не використовується геть увесь, тож має кудись подітися.
— Мабуть, у мене й досі похмілля, — зітхнув Ричард. — Бо я майже вловив сенс.
Абат знав, що цей день принесе їм паломників. Це знання було частиною його снів; воно оточувало його, мов темрява. Тож день минув в очікуванні, а це, як він знав, було гріхом: миті життя мають бути прожиті; чекати ж значить грішити водночас і проти прийдешнього часу, і проти часу, який він наразі нехтував. Але він все одно чекав. Під час кожної з денних служб і кожної вбогої трапези Абат уважно слухав, чекаючи удару дзвона, чекаючи, коли дізнається, хто вони й скільки їх.
Він усвідомив, що сподівається на чисту смерть. Останній паломник бурмотів і кричав ще майже рік. Абат не вважав власну сліпоту ані даром, ані прокляттям — вона просто була — але навіть так він дякував долі, що не був здатен побачити обличчя нещасного. Брат Гагат, що піклувався про те створіння, ще й досі з криком прокидався від сну, в якому бачив перекошене лице.
Дзвін тричі вдарив пізно по обіді. Абат саме стояв на колінах у вівтарній ніші й міркував про їхній обов'язок. Він зіпнувся на ноги й подався до коридору, де став чекати.
— Отче? — то був голос брата Сажуса.
— Хто зараз на варті на мосту? — спитав його Абат. Його голос був на диво глибоким і мелодійним для такого віку.
— Соболь, — долинула з темряви відповідь. Абат простягнув руку, узяв молодого парубка за лікоть і повільно рушив з ним коридорами абатства.
Твердої землі не стало; не стало також і озера. Їхні ноги ляпали й чвакали в жовтому тумані якимось болотом.
— Це огидно, — оголосив Ричард.
Воно набралося в його взуття, проникло крізь шкарпетки й познайомилося з Ричардовими пальцями набагато ближче, ніж Ричардові б того хотілося.
Перед ними здіймався з болота міст, а коло виходу на нього стояла вдягнута в чорне постать. Чоловік носив чорний одяг домініканського ченця. Його шкіра потемніла, мов стара коричнева деревина. То був високий чоловік, що тримав у руках дерев'яного посоха заввишки із себе.
— Ані руш, — погукав він. — Назвіть свої імена і стан.
— Я леді Дуері, — сказала Дуері. — Дочка Портико з Дому Арки.
— Я Мисливиця. Її охоронниця.
— Ричард Мейг’ю, — сказав Ричард. — Промоклий.
— І ви хочете пройти?
Ричард виступив наперед.
— Якщо чесно, то так. Ми прийшли по ключа.
Чернець нічого не сказав. Він підняв посоха і легенько штовхнув ним Ричарда в груди. Ричардові ноги поїхали, і він упав у болотисті води або — якщо точніше описувати склад субстанції — у водянисте болото. Чернець трохи почекав, щоб подивитися, чи не підскочить Ричард угору й не почне бійку. Ричард не почав.
А Мисливиця почала.
Ричард підвівся з болота і вперше в житті з роззявленим ротом спостерігав за боєм на посохах. Чернець був вправний. Він був більший за Мисливицю і, як підозрював Ричард, сильніший. Мисливиця ж була швидша за ченця. Дерев'яні посохи стукали й грюкали в імлі.
Посох ченця раптом приклався до ребер Мисливиці. Вона впала в болото. Він підійшов близько — надто близько — і зрозумів, що падіння було удаваним, а тоді її посох сильно і точно ударив його під коліна, і ноги перестали тримати його вагу. Чоловік упав у болотисту жижу, і Мисливиця приставила кінець свого посоха до його шиї ззаду.
— Годі, — сказав голос із мосту.
Мисливиця відступила крок назад, знову ставши коло Ричарда й Дуері. Вона навіть не спітніла. Великий чернець піднявся з болота з розбитою губою. Він низько вклонився Мисливиці, а тоді пішов до краю мосту.