Він кивнув. Він балакав сам із собою. На афішах насправді написано геть інше. Так, він говорив сам із собою, і настала пора нарешті до себе прислухатися. Він чув гуркіт недалекого потяга, що прибував на станцію. Ричард стиснув зуби й почав розхитуватися вперед і назад, ніби його й досі штурхали пасажири, хоч він стояв на платформі сам.
Потяг наближався до нього, його фари світили з тунелю, мов очі страхітливого дракона з дитячого кошмару. І саме тоді він зрозумів, як мало потрібно докласти зусиль, щоб позбутися болю, — прибрати увесь біль, що він відчував зараз, і весь біль, що він міг би відчути в подальшому житті, взяти й назавжди його здихатися. Він запхнув руки глибоко в кишені й вдихнув на повні груди. Буде легко. Секунда болю — а тоді все буде закінчено й завершено…
Він знайшов щось у кишені й покрутив предмет між пальцями — то було щось гладеньке, тверде й більш-менш сферичне. Він витягнув його з кишені й оглянув — кварцева намистина. А тоді він пригадав, як підібрав її. То було на протилежному краї нічного мосту. Шматочок кварцу був частиною намиста Анестезії.
А тоді звідкись, чи то зсередини його голови, чи то ззовні, він почув слова щуровустки:
— Тримайся, Ричарде.
Він не знав, чи допомагав йому хтось в цю мить. Він підозрював, що насправді балакав сам із собою. Тепер заговорив справжній він, і нарешті він таки прислухався.
Він кивнув і повернув намистину до кишені, а тоді стояв і чекав, поки підійде потяг. Той прибув на платформу, сповільнився й завмер.
Двері з шипінням відчинилися. Вагон був заповнений людьми усіх родів і видів, і всі вони були, безперечно, доволі мертвими. Були там свіжі трупи із рваними й різаними ранами на горлі чи дірками від куль у скронях. Були старі розчленовані тіла. Були вкриті павутинням кадаври, що трималися за поручні, і пухирчасті створіння, що гойдалися на сидіннях. Здавалося, що кожен мрець, наскільки можна було судити, загинув од власної руки. Деякі тіла були чоловічі, а деякі — жіночі. Ричард подумав, що деякі з цих облич він бачив прикріпленими на довгій стіні, але вже не міг пригадати ані де це було, ані коли. У вагоні тхнуло, як могло би тхнути в морзі під кінець довгого спекотного літа, якби десь на його початку безповоротно зламалося холодильне обладнання.
Ричард гадки не мав, ким він тепер був, не знав, що правда, а що ні, не знав, чи повівся він хоробро, а чи боягузливо, скажено чи розсудливо, але він знав, що робити далі. Він зайшов до вагона, і світло згасло.
Засуви відсунулися, двічі гучно грюкнувши. Двері до крихітної келії розчинили, впускаючи світло від ламп з коридору.
То була невелика кімната з високою арчастою стелею. З найвищої точки стелі звисав на нитці срібний ключ. Протяг, спричинений відчиненням дверей, примусив ключ гойдатися на нитці й повільно обертатися спочатку в один бік, а тоді в інший. Абат тримався за руку брата Сажуса, і вони двоє увійшли до келії пліч-о-пліч. Тоді Абат відпустив братову руку й сказав:
— Забери тіло, брате Сажусе.
— Але. Але, отче…
— В чому річ?
Брат Сажус опустився на одне коліно. Абат почув, як він проводить пальцями по тканині й шкірі.
— Він не мертвий.
Абат зітхнув. То була лиха думка, він знав це, але йому чесно здавалося, що миттєва смерть була набагато милосерднішою. Інший варіант був набагато гіршим.
— Один з отих, га? — сказав він. — Що ж робити, ми доглядатимемо нещасне створіння, поки воно не знайде остаточного миру. Веди його до лазарету.
Слабкий голос мовив тихо, але твердо:
— Я не нещасне створіння.
Абат почув, як хтось підвівся на ноги, почув різкий вдих брата Сажуса.
— Я… здається, я пройшов, — сказав голос Ричарда Мейг’ю з раптовою невпевненістю. — Якщо це не продовження випробування.
— Ні, сину мій, — сказав Абат. В його голосі було щось таке, що могло бути захопленням, а могло — жалем.
Запала тиша.
— Я… Гадаю, що тепер випив би ту чашку чаю, якщо ви не проти, — сказав Ричард.
— Аякже, — сказав Абат. — Ходімо.
Ричард дивився на старого. Сизі очі втуплювалися в ніщо. Здавалося, що він радий поверненню Ричарда, але…
— Перепрошую? — шанобливо сказав брат Сажус Ричардові, вриваючи хід його думок. — Не забудь ключа.
— Ох! Так, дякую.
Він справді забув про нього. Потягнувшись рукою, він зімкнув долоню на холодному срібному ключі, що повільно крутився на нитці. Він потягнув, і нитка легко порвалася.