Тоді містер Круп високо підніс свого ліхтаря й озирнув місце, де вони стояли.
— Сумно стає від самої думки, — сказав містер Круп, — скільки народу ходитиме вулицями нагорі й ніколи не пізнає краси цих колекторів, містере Вандемар. Цих соборів з червоної цегли у них під ногами.
— Майстерно зведених, — погодився містер Вандемар.
Вони розвернулися до коричневої води спинами й попрямували назад у тунелі.
— З містами як з людьми, містере Вандемар, — тонко спостеріг містер Круп. — Стан кишок надважливий для загального здоров'я.
Дуері повісила ключа на шию на мотузці, яку знайшла в одній з кишень своєї шкіряної куртки.
— Це не дуже безпечно, — сказав Ричард. Дівчина скорчила йому гримасу. — Але ж таки не безпечно, — сказав він.
Вона знизала плечима.
— Гаразд, — сказала. — Підберемо для нього ланцюжка, коли дістанемося ринку.
Вони йшли крізь лабіринт печер і глибоких, вирубаних у вапняку тунелів, що здавалися майже доісторичними.
Ричард загиготів.
— Чого смієшся? — спитала Дуері.
Він вискалився.
— Просто уявив маркізове обличчя, коли він дізнається, що ми дістали у братів ключа без його допомоги.
— Я впевнена, що в нього знайдеться напохваті щось сардонічне, — відповіла вона. — А тоді повернемося до ангела. Тією «довгою і небезпечною дорогою». Що б воно не значило.
Ричардові заманулося сказати: «Гадаю, це значить, що дорога буде довга й небезпечна», і він примусив себе змовчати. Натомість він замилувався малюнками на стінах печер. Каштанові, вохряні й сієнові штрихи зображали агресивних вепрів і полохливих газелей, кудлатих мастодонтів і гігантських лінивців: Ричардові здавалося, що цим малюнкам мало бути по кілька тисяч років, але коли вони звернули за ріг, він помітив намальовані в тому ж стилі зображення вантажівок, домашніх котів, легкових машин, і — на помітно менш поважному місці, неначе бачених лиш іноді й з далекої відстані — літаків.
Жоден з малюнків не розташовувався високо від землі. Ричард подумав, чи не були малярі расою підземних пігмеїв-неандертальців. У цьому дивному світі вони були такі ж імовірні, як і все інше.
— То де буде наступний ринок? — спитав він.
— Гадки не маю, — сказала Дуері. — Мисливице?
Та випірнула з тіні.
— Я не знаю.
Повз них у протилежному напрямку промчала якась маленька постать. Хвилинку по тому інша пара крихітних постатей вже бігла в їхньому напрямку, переслідуючи першу. Коли вони пробігали повз них, Мисливиця викинула руку вбік і вхопила малого хлопця за вухо.
— Йой, — вигукнув він, як би це зробив будь-який хлопчак. — Відпусти! Вона вкрала мого пензля.
— Так і є, — писнув голос далі коридором. — Вкрала.
— Я не крала, — почувся ще вищий і писклявіший голос далі коридором.
Мисливиця вказала на малюнки на стіні печери.
— Це ти намалював? — спитала вона.
Хлопець відповів із захмарною пихою, яку можна побачити лиш у найвеличніших митцях і дев'ятирічних хлопцях.
— Ага, — різко сказав він. — Деякі.
— Непогано, — сказала Мисливиця.
Хлопець люто зиркнув на неї.
— Знаєш місце наступного Плавучого ринку? — спитала Дуері.
— Белфаст, — сказав хлопець. — Сьогодні.
— Дякую, — сказала Дуері. — Сподіваюся, ти повернеш свого пензля. Відпусти його, Мисливице.
Та відпустила хлопцеве вухо. Він не поворухнувся. Змірявши її поглядом, він скорчив гримасу, аби показати, що він, безперечно і безсумнівно, геть цим не вражений.
— То це ти Мисливиця? — спитав він. Вона скромно всміхнулася йому. Він хмикнув. — Ти найкраща охоронниця у Долішньому?
— Так про мене кажуть.
Хлопець відвів руку назад і знову викинув уперед одним плавним рухом. Тоді він здивовано завмер, розкрив долоню й глянув на неї. А потім спантеличено подивився на Мисливицю. Мисливиця відкрила свою долоню й показала маленького викидного ножика з лиховісним лезом. Вона підняла його вгору, куди хлопець не міг дістати. Він зморщив носа.
— Як ти це зробила?
— Киш звідси, — сказала Мисливиця. Вона склала ножика й жбурнула його хлопцеві, що не озираючись рвонув далі коридором, наздоганяючи свого пензля.
Тіло маркіза де Карабаса долілиць дрейфувало глибоким колектором на схід.
Лондонські колектори починали своє існування як річки й струмки, що текли з півночі на південь (а на південь від Темзи — з півдня на північ) і несли сміття, рештки тварин і вміст нічних горщиків до Темзи, котра, коли їй забагнеться, відносила неприємні субстанції до моря. Ця система працювала більш-менш добре багато літ, аж до року 1858-го, коли неймовірна кількість стоків, створених населенням і промисловістю Лондона, в поєднанні з доволі спекотним літом не спричинила появи феномена, відомого серед сучасників під назвою Великого Смороду — тоді вже сама Темза стала відкритим колектором. Ті, хто міг покинути Лондон, так і вчинили; ті ж, що залишилися, обмотували обличчя вмоченою в карболку тканиною і намагалися не дихати носом. Навіть парламент у 1858 році був змушений піти на канікули раніше, а наступного року в ньому ухвалили програму початку будівництва каналізації. Ті тисячі миль колекторів, що були створені, будували з легеньким ухилом із заходу на схід, а тоді, десь за Гринвічем, стічні води випомповувалися в гирло Темзи, звідки їх зносило до Північного моря. Саме цю подорож здійснювало тіло покійного маркіза де Карабаса, рухаючись із заходу на схід, назустріч сонцю й очисним спорудам.