Коло підніжжя купи кісток чорний щур вклонився. Тоді він ліг на спину, розтуливши рота, заплющив очі й почекав. Трохи згодом цвіркотіння згори дозволило йому перевернутися знову.
Хтось із Золотих виповз із мамонтового черепа на вершечку кістяної купи й пішов старим піджовклим бивнем. Щур із золотистим хутром був завбільшки з доброго домашнього кота.
Чорний щур заговорив. Золотий трохи подумав і відстрекотів наказ. Чорний щур на мить перекинувся на спину, знову відкривши горло, а тоді сіпнувся, перекрутився й подався своєю дорогою.
Стічний народ, звісно, існував собі й до Великого Смороду, жив у єлизаветинських колекторах, або колекторах часів Реставрації, або Регентства, і в подальші часи, коли чимдалі більше лондонських водних шляхів заганялося в труби й криті тунелі, а населення, збільшуючись, створювало дедалі більше викидів, сміття й відходів; але саме після Великого Смороду, після втілення грандіозного вікторіанського плану з будівництва колекторів, Стічний народ отримав для себе сприятливе середовище. Їх можна було знайти у будь-якій частині й на будь-якій ділянці колекторів, але свої постійні житла вони влаштовували у схожих на церкви склепах з червоної цегли на сході, у місцях злиття безлічі різних пінистих і скаламучених вод. Там вони сиділи з жердинами, сітками й саморобними гаками напохваті й стежили за поверхнею коричневої води.
Вони носили одяг — коричневу й зелену одежину, вкриту товстим шаром чогось, що могло бути цвіллю, могло — нафтохімічним слизом, а могло, якщо подумати, і чимось значно гіршим. Волосся вони носили довге й сплутане. Пахли вони більш-менш так, як можна собі уявити. Уздовж їхніх тунелів висіли старі ручні ліхтарі. Ніхто не знав, що за паливо використовував Стічний народ, але їхні ліхтарі горіли доволі ядучим синьо-зеленим полум'ям.
Також не було відомо, як Стічний народ між собою спілкувався. У справах із зовнішнім світом вони використовували мову знаків. Вони жили в світі булькання стоків і ляпання крапель — чоловіки, жінки й мовчазні малі стічні діти.
Данникін помітив щось у воді. Він був вождем Стічного народу, наймудрішим і найстаршим. Він знав колектори краще, ніж їх знали їхні будівельники. Данникін потягнувся по довгу сітку на креветок; один тренований рух — і він вже витягав з води обліплений нечистотами мобільний телефон. Він підійшов до купки сміття в куточку й поклав телефон до решти вилову. Сьогоднішня їхня здобич складалася з двох розпарованих рукавиць, черевика, котячого черепа, еротичного журналу, розбухлої пачки цигарок, протезу ноги, дохлого кокер-спанієля, пари оленячих рогів на дошці й нижньої частини дитячого візка.
День був не надто вдалий, а сьогодні ж влаштовували ринок просто неба. Тому Данникін стежив за водою. Ніколи не знаєш, що з неї може випливти.
Старий Бейлі розвішував сушитися випрані речі. Ковдри й простирадла тріпотіли й роздувалися вітром на вершечку «Центрального пункту», потворного хмарочоса явно шістдесятих років, що стоїть на східному краї Оксфордстріт й височіє над станцією «Тоттенгемський двір». Сам «Центральний пункт» Старому Бейлі не дуже подобався, але він часто казав своїм птахам, що вид звідти був просто неперевершений, а крім того, вершечок «Центрального пункту» був одним з небагатьох місць у лондонському Вест-Енді, звідки не доводилося дивитися на сам «Центральний пункт».
Вітер зірвав з пальта Старого Бейлі кілька пір'їн і поніс їх кудись над лондонськими дахами. Старий не зважав. Як він часто казав птахам, він собі ще знайде.
Великий чорний щур виліз із дірявої накривки вентиляційної труби, озирнувся, а тоді підійшов до заляпаного птахами намету Старого Бейлі. Він вибіг угору стінкою намету, а тоді попрямував шворкою, на якій старий розвісив прання, після чого у поспіху щось пропищав.
— Тихше, тихше, — сказав Старий Бейлі. Щур повторив трохи нижчим голосом, але так само швидко.
— Нехай мені, — сказав Старий Бейлі.
Він забіг до намету й повернувся зі зброєю — довгою виделкою для смаження й кочергою. Тоді він знов поспішив до намету й вийшов із кількома товарами на обмін. Потім повернувся до намету востаннє, розкрив дерев'яну скриню й поклав до кишені срібну коробку.
— У мене геть нема часу на це марнодурство, — сказав він до щура. — Я людина заклопотана. Пташки, знаєш, не самі ловляться.
Щур запищав на нього. Старий Бейлі розмотував завитки мотузки навколо свого пояса.
— Ну, — сказав він щурові, — не тільки я міг би повернути тіло. І я вже не такий молодий, як ото був колись. Мені не до душі підвалиська. Я даховик, чуєш? Справжній і природжений даховик.