— Дякую, — сказала Дуері з повним ротом. — Маркіза ще ніде не видно?
— Ані знаку, — сказала Мисливиця.
— А Крупа й Вандемара?
— Теж ні.
— Смачне карі. Справді дуже добре.
— Ланцюжком розжилася? — спитав Ричард. Дуері трохи потягла ланцюжка вгору з-під одягу, щоб показати, а тоді дала йому впасти назад під вагою ключа.
— Дуері, — сказав Ричард, — це Ламія. Вона провідник. Каже, що може відвести нас куди завгодно в Долішньому.
— Куди завгодно? — Дуері плямкала хрустиками.
— Куди завгодно, — сказала Ламія.
Дуері схилила голову набік.
— Ти знаєш, як утрапити до ангела Ізлінтона?
Ламія повільно блимнула, і її довгі вії сховали й знову відкрили бузкові очі.
— До Ізлінтона? — перепитала вона. — Туди не можна…
— То ти знаєш чи ні?
— Це на Даун-стріт, — сказала Ламія. — У кінці Даун-стріт. Але це дуже небезпечно.
Мисливиця стежила за розмовою зі складеними руками й геть без захвату. Тепер же вона сказала:
— Нам не потрібен провідник.
— Знаєш, — сказав Ричард, — а мені здається, що потрібен. Маркіза ніде нема. Ми знаємо, що дорога небезпечна. Нам треба віднести… те, що ми маємо… ангелові. А тоді він розповість Дуері про її родину, а мені скаже, як повернутися додому.
Ламія весело подивилася на Мисливицю.
— А тобі він може дати мізків, — сказала вона, — мені ж — серце.
Дуері пальцями витерла останні залишки карі з коробки й облизала їх.
— Ми впораємося і втрьох, Ричарде. Ми не можемо дозволити собі провідника.
Ламія гордо скинула голову вгору.
— Я візьму свою платню з нього, а не з вас.
— І якої ж платні може зажадати така, як ти? — спитала Мисливиця.
— А це, — мовила Ламія з солодкою усмішкою, — лиш мені знати, а йому здогадуватися.
Дуері похитала головою.
— Мені цього не хотілось би.
Ричард пирхнув.
— Вам просто не подобається, що я почав з усім розбиратися замість того, щоб сліпо тягнутися за вами й робити, Що наказують.
— Річ зовсім не в цьому.
Ричард повернувся до Мисливиці.
— Гаразд. Ти знаєш дорогу до Ізлінтона?
Мисливиця заперечливо похитала головою. Дуері зітхнула.
— Треба рушати. Даун-стріт, кажеш?
Ламія всміхнулася губами кольору сливи.
— Так, леді.
Поки маркіз дістався ринку, вони вже пішли.
15
Вони зійшли з корабля по довгому містку і ступили на берег, де спустилися кількома сходами, пройшли довгим неосвітленим переходом і знову піднялися на вулицю. Ламія впевнено йшла попереду. Вона вивела їх на маленьку замощену вуличку, на стінах якої горіли й пахкали газові ліхтарі.
— Треті двері звідси, — сказала вона.
Вони зупинилися перед дверима, на яких висіла мідна табличка з написом:
А трохи нижче були ще менші літери:
— Ми вийдемо на ту вулицю через будинок? — спитав Ричард.
— Ні, — відповіла Ламія. — Вулиця всередині цього будинку.
Ричард постукав у двері. Нічого не сталося. Вони чекали, здригаючись від передранкової холоднечі. Ричард постукав знову. Нарешті він подзвонив. Двері відчинив заспаний з виду лакей у перекрученій напудреній перуці й малиновій лівреї. Він глянув на різномастих приблуд на своєму порозі з виразом, ніби вони були не варті того, щоб заради них вставати з ліжка.
— Чим я можу вам допомогти? — спитав лакей. Колись Ричардові з більшою теплотою і люб’язністю сказали залізти дідькові в сраку й здохнути там.
— Даун-стріт, — владно сказала Ламія.
— Сюди, — зітхнув лакей. — Прошу витирати ноги.
Вони зайшли до шикарного вестибюлю, а тоді зачекали, поки лакей запалить усі свічки в канделябрі, які зазвичай можна побачити хіба що на книжках з м’якими палітурками, де його традиційно тримає в руці юна леді в легкій нічній сорочці, що тікає геть від маєтку, в якому світло горить лиш в одному віконці на горищі.
Вони пройшли вниз вражаючими сходами, устеленими дорогими килимами. Вони пройшли прольотом менш вражаючих і бідніше застелених сходів. Вони пройшли абсолютно не вражаючим прольотом, застеленим почовганою коричневою мішковиною і, нарешті, пройшли ще одним прольотом посірілих дерев’яних сходів без жодної подоби килимів.