Він потроху усвідомив, що хтось до нього говорить:
— Ричарде, просто повзи дошкою вперед.
— Я… не можу, — прошепотів він.
— Ти пройшов через набагато страшніше, коли здобував ключа, Ричарде, — сказав хтось. То була Дуері.
— Ненавиджу висоту, — затявся він, притиснувшись обличчям до дерева дошки й цокотячи зубами. А тоді: — Я хочу додому.
Він відчував щокою дошку, і раптом та почала хитатися. Голос Мисливиці промовив:
— Я точно не знаю, яку вагу вона може витримати. Ви двоє, станьте на неї отут. — Хтось пішов дошкою до Ричарда, і вона вібрувала від цих кроків. Він тримався за неї із заплющеними очима. А тоді Мисливиця тихо і впевнено сказала йому на вухо:
— Ричарде?
— Гм.
— Просто сунься вперед, Ричарде. Потроху. Давай… — її карамельні пальці погладили його побілілі пучки, що вчепилися в дошку. — Ну ж бо.
Він глибоко вдихнув і пересунувся на дюйм. Тоді знову закляк.
— Дуже добре, — сказала Мисливиця. — В тебе виходить. Давай далі. — І дюйм за дюймом, рух за рухом, вона голосом провела Ричарда через усю дошку, а тоді, в самому кінці, просто підняла його, узявши попід руки, й переставила на тверду землю.
— Дякую, — сказав він. Він не міг придумати інших слів, які могли б уповні відповідати тому, що вона щойно для нього зробила. Він повторив: — Дякую. — А тоді сказав, звертаючись до всіх: — Пробачте.
Дуері подивилася на нього.
— Все гаразд, — сказала вона. — Тепер ти в безпеці.
Ричард подивився на закручену спіраль, що вилася й вилася вниз під рештою світу, а тоді глянув на Мисливицю, Дуері й Ламію, і почав сміятися до сліз.
— Що такого смішного? — зажадала знати Дуері, коли він нарешті досміявся.
— В безпеці, — тільки й сказав він.
Дуері подивилася на нього, а тоді всміхнулася й собі.
— То куди підемо тепер? — спитав Ричард.
— Униз, — відповіла Ламія.
Вони почали спускатися по Даун-стріт. Мисливиця йшла попереду, а Дуері поруч із нею. Ричард ішов з Ламією, вдихаючи її конвалійно-жимолосний запах і насолоджуючись її товариством.
— Я дуже вдячний за те, що ти пішла з нами, — сказав він їй. — За те, що повела нас. Сподіваюся, це не принесе тобі нещастя чи ще чогось.
Вона не зводила з нього бузкових очей.
— Чого б воно мало принести нещастя?
— Знаєш, хто такі щуровусти?
— Звісно.
— Була одна щуровустка на ім’я Анестезія. Вона. Ну, ми з нею наче затоваришували, і вона вела мене до одного місця. А тоді її викрали. На нічному Лицарському мості. Я й досі гадки не маю, що з нею сталося.
Вона співчутливо всміхнулася.
— У мого народу є перекази про таке. Деякі з них навіть можуть бути правдиві.
— Ти мусиш мені їх переповісти, — сказав він. Стало холодно. Його подих клубився парою в морозному повітрі.
— Колись переповім, — сказала вона. Її дихання не клубилося. — Це дуже мило з вашого боку, що ви взяли мене з собою.
— Це найменше, що ми могли зробити.
Дуері й Мисливиця повернули за вигин дороги попереду й зникли з очей.
— Знаєш, — сказав Ричард, — ті двоє щось надто вирвалися вперед. Мабуть, нам треба трохи прискоритися.
— Нехай ідуть, — лагідно сказала вона. — Ми наздоженемо.
Ричард подумав, що це на диво схоже на підлітковий похід у кіно з дівчиною. Або на прогулянку додому після сеансу, коли відстаєш біля автобусних зупинок чи просто під стінами, щоб зірвати поцілунок, поквапливо й недолуго торкнутися губами й сплести язики, а тоді знову бігти вперед, щоб наздогнати друзів…
Холодний палець Ламії пробіг його щокою.
— Ти такий теплий, — захоплено сказала вона. — Мабуть, це чудово, коли маєш стільки тепла.
Ричард спробував удати скромність.
— Насправді, я про це нечасто думаю, — зізнався він. Десь далеко й угорі він почув металевий дзвін дверей ліфта.
Ламія ніжно й благально подивилася на нього.
— Ти не поділишся зі мною дрібкою свого тепла, Ричарде? — спитала вона. — Я так змерзла.
Ричард замислився, чи повинен зараз її поцілувати.
— Що? Я…
Вона нібито засмутилася.
— Хіба я тобі не подобаюся? — спитала вона. Він відчайдушно сподівався, що нічим її не образив.
— Звісно, ти мені подобаєшся, — почув він власний голос. — Ти дуже мила.