Голота йшов і йшов собі з заплющеними очима, та позбутися думок ніяк не виходило. У голову лізли сотні найрізноманітніших дурниць, а основна справді важлива річ була простою — що він робить у цьому Богом забутому полі, біля Богом забутого волинського села, про епічну і нерадісну назву якого — Болотківці — він дізнався від візника, що правив фуру з дровами до Острога.
Голота розплющив очі, зупинився, витер мокре від поту обличчя з чорним вусами й двотижневою щетиною, перекинув на інше плече криву палицю з вузликом, де були складені його жебрацькі пожитки, й почвалав далі.
Різкий і протяжний свист неможливо було не почути. Кілька крапок, що метушливо совалися полем, він побачив уже давно й усе чекав, що з того буде. Хоча те, що нічого доброго, було зрозуміло відразу, та після свисту жебрак усе ж вирішив зупинитися й приклав до лоба долоню козирком, аби подивитися, як одна з метушливих мурах прудко наближається. Зрештою вона перетворилася на пляму, а тоді — на коня з вершником. Сірий жеребець піднявся на диби десь за півсажня від Голоти, і він з готовністю відсахнувся, удаючи смертельно наляканого. З хвильку подумав, чи не впасти на коліна за всіма законами зустрічі жебрака та пана і говорити жалісним голосом, просячи милості у його милості. Але відчув, що надто вже втомився для цих ігор, тож лише плаксиво скривив обличчя й нахилив голову.
«Перегравати теж не треба, — знову продерлися в Голотину голову невчасні думки. — Хоча що знають у цій волинській глушині про акторську гру?», — і він раптом згадав театр у графині Брановицької, яка була в захваті від Голотиного Тристана з «Собаки на сіні»…
Але зараз було явно не до згадок про прекрасні перса графині, яка зрештою за натхненну гру подарувала йому незабутню ніч, думати потрібно було про несамовитого вершника, який хизувався своїм умінням і тепер гарцював перед Голотою, уперши руку в бік. Говорити пан не поспішав, мовчки об’їхав Голоту з одного і з другого боку, явно даючи жебракові померти від страху та невідомості. Голота терпляче чекав, облизуючи шершаві від спраги губи. Лише кілька поглядів на настовбурчені вуса й випнуті гордливо губи, як він уже склав портрет цього дурня, досить типового для шляхтичів з цієї частини Європи. Одне село з двадцятьма дворами, будинок, трохи кращий за селянський, оксамитовий жупан із бабцевої сукні, дорогий кінь, бо віддав за нього весь жінчин спадок, а найдорожче в господарстві — то дідівська шабля з рубіном, отримана за участь у битві при Козолупах в 15… не знати якому році.
«З усіх сил пнеться показати себе магнатом, не згірш, ніж князь Чарторийський. Ще молодий, але вже ранній, — подумав Голота. — Мальвазії он нажлуктився, аж жупан залив, та й морда он червона, як буряк. Оце зараз буде перед друзями хизуватися, он вони на горбі спостерігають».
— Ти хто, псякрев? — урешті промовив шляхтич. Хоча навряд чи «промовив» підійшло б до його ведмежого рику. У цей момент панич точно вважав себе кимось на кшталт громовержця Юпітера, перед яким усі мають падати ніц і дрижати.
— Голота, вашамосте, — «покірно й тихо, покірно й тихо, — подумав про себе Голота. — Вляпатися в історію в моєму становищі — остання дурість».
— Та я бачу, що не магнат! Звідки йдеш, лайдаче, і куди? Відповідай! — заволав панич, ще більш побуряковівши, хоча здавалося, більше вже неможливо.
«Ти диви, яка свиня рохлива… Тихо й спокійно, спокійно й тихо», — подумав Голота, ще більше схиляючи голову.
— У Почаїв іду, вельмишановний пане.
— Щось ти якимись манівцями плутаєш, схизматику. Який Почаїв, як він в інший бік?
— Трохи заблукав у лісі, пане.
— У мене в селі якийсь псячий син корову вкрав, може, тебе попитати? Га?
— Не знаю про корову, пане.