— А що то за упирські чари, про які ти людям казала, про моровицю?
— Коли це, не пам’ятаю?
— А в шинку, коли Калиновський і кучер його померли.
Федотиха помовчала, шарудячи чимось у коморі. Урешті розігнулася й дала Голоті склянку.
— Живокіст. Натиратимеш спину на ніч. А про моровицю… Моровицю на людей упир може насилати і кров смоктати, і товар морити. Багато що може, — відсторонено відказала Федотиха.
— І ти думаєш, що упир людей у селі повбивав?
— Так вони самі так вирішили, я лише погодилася. Що їм казати? Дурні вони, темні.
— А сама що думаєш? — вперто не відступався Голота.
— Потруїли їх. А чи упирі, чи люди — хтозна, — відказала знахарка.
— А чого ти малому шинкареві про людей нічого не казала, лише про упирів?
— Бо вони чують те, що хочуть. Казала я не про упирів, а про те, що потруїли людей упирським зіллям.
— Яким таким зіллям, таке що, є? — здивувався Голота.
— То так травники називають. Мало хто може приготувати…
— А ти? — подивився в очі коханці Голота.
— А я можу, — не відриваючи погляду, відповіла дівчина.
— То ти й отрути знаєш?
— Я взагалі багато чого знаю, миласю. Ти б знав, хто тільки до мене не ходив і чого тільки не просив зробити… Знаю я отрути, ой знаю… А як же мені їх не знати, коли он минулого літа пан Поклонський з останніх сил до мене приїхав і впав на порозі, коли дружина його миш’яком потруїла. Мусила знати, що то за потрава, щоб якось його з того світу витягати.
— То ти протиотруту готувала?
— Готувала.
— І що, від упирського зілля є?
— Є.
Федотиха пильно подивилася, на Голоту. Зіскочила з лавки, підняла віко скрині й дістала маленький вузлик з перетертими у порох якимись травами.
— Бери. Тілько тримай біля себе. Допоможе не лише від упирського, від будь-якого зілля, треба тільки відразу цей вузлик кинути до рота, пожувати й водою запити…
— То, може, ти й приготувала й отруїла? — промовив Голота, нюхаючи дивний жмутик.
— Ні, — спокійно відповіла дівчина.
— А хто міг?
— Ніхто не міг. Я одна така, що знає трави в окрузі — аж до Дубна й Кремінця. Ще, кажуть, в Острозі є, але та не зробить упирське зілля.
— Але хтось таки зробив?
— Сама голову сушу. Бо ж цікаво.
Голота подивився на Федотиху, що знову залізла на лавку і тепер сиділа, хитаючи голими повними смуглявими ногами. Вона склала руки, нахилила голову і дивилася своїми яскраво-карими очима на Голоту. Він хотів щось було сказати, а тоді затнувся і кахикнув, потім ще.
— Знаєш, щось знову в попереку коле. Наче ножаками хто ріже. От тобі хрест, не брешу! Що то може бути, як думаєш? — запопадливо запитав він, намагаючись не дивитися на налиті знахарчині груди, що підскакували кожен раз, коли вона хитала ногами. Та відвести погляд не вдавалося ні на секунду, очі тягнуло до них так же незворотньо, як стрілку морського компаса до півночі.
Розділ 7
В якому Голота досить неоковирно намагається дізнатися правду й, на диво, отримує таки на свої плутані питання відповіді
Від Федотихи Голота йшов чамренний, ледве переставляючи ноги. У голові було пусто, на губах — смак чебрецю, яким, здається, пахла уся знахарка від кінчиків пальців до маківки. Чебрець хитав його, Голотину, макітру, а він усе згадував гнучке тіло Сташки, її стогін і ті сороміцькі слова, які зривалися з її палких уст. Із забуття Голота вирвався несподівано для самого себе. Спіткнувся об камінь, зупинився й здивувався, обвівши поглядом вулицю. Ноги самі принесли його до горба, на якому стояв будинок війта. Він здвигнув плечима, покрутив головою, приходячи до тями, а тоді рушив стежкою вгору, до брами. Небезпеку він відчув якимось шостим чуттям, напружився, зіщулився і по-заячому стрибнув у бік, а тоді — на дерево. Зараз же із-за воріт з глухим риком вибіг величезний чорний собацюра з драконячими іклами й клацнув ними у дюймі від ніг Голоти.
— Мурзо, іди-но сюди! — так само безшумно, як кинувся, пес-дракон зник. А з двору вийшла війтова, вона насмішкувато дивилася на Голоту, який сидів на гілці великої груші, жуючи дичку.
— Я думала, Голота — сміливий лицар, а виявляється, полохливий, як заєць!
— По-перше, пані, я не сміливий, а славетний лицар. Є різниця, і чимала. Славетним воїнам, коли їм можуть собаки дупу погризти, усіма лицарськими кодексами дозволяється ховатися на груші. Але лише на дичці! Бо інакше — ганьба на все життя, — підняв він палець догори. — По-друге, я не злякався, а змінив позицію, військове мистецтво — то складна наука й іноді, аби перемогти, треба відступити…