Шлях, яким щороку з Києва до Європи сунули сотні возів з хлібом, виявився до того непевним, що ним не відважувався їздити ніхто, крім до зубів озброєних безумців. Для купців, які щороку знімали з продажу зерна німцям, полякам та австріякам немаленькі бариші, це стало останньою краплею. Козира так роз’ятрив завжди спокійних торговців, що ті послали на південь гінців з напханими золотом кишенями. Argumentum виявилися такими вагомими, що вже за день з Брацлава зі своїм загоном виступив колишній колега Козири по гайдамацькому промислу — не менш видатний отаман Масько Чорний. Тепер він служив брацлавському воєводі Станіславу Любомирському, командуючи надвірною корогвою. Скільки купці заплатили цій живій легенді, аби вона втихомирила іншу знаменитість, так і залишилося загадкою, та невдовзі між двома гайдамаками на Острожчині та Заславщині розв’язалася справжня війна. Була вона кривавою і короткою, а переміг прийшлий кондотьєр, який зумів знайти й розбити лігво Козири у Цимпальському лісі. Після цього відбулося ще кілька сутичок, але це була вже агонія «звіра з Цимпаля». Втративши останніх своїх «козирчиків», отаман кудись зник, і купецькі валки з зерном уже незабаром попростували через Острожчину до Кролевця й Познані.
З весни про розбійника нічого не чули, та вже й не думали щось чути, адже навіть Масько, отримавши своє від купців, повернувся з людьми до Брацлава, а у лісах з того часу панував мир та спокій. Принаймні у цьому переконували місцеві, які пророкували небувалий розквіт торгівлі у краю. Голота на це відповідав, що святе місце пустим не буває і замість Козири вже найближчим часом з’явиться хтось інший. Тепер же Голота упевнився, що всі розмови про те, що розбитий гайдамак повернувся на Запоріжжя, убитий Чорним у двобої або ж зарізаний своїми вірними дейнеками, вочевидь, виявилися, як це завше буває, порожніми теревенями. А можливо, й сам Козира поширював ці чутки, зачаївшись і чекаючи слушного часу, аби вигулькнути. «І таки вигулькнув та зробив це у дуже недоречний момент», — подумав Голота, виплюнув травинку, крекнув і підвівся. Тоді, не дивлячись, поклав діду руку на плече, потримав трохи, й пішов собі геть.
Війтова сиділа на лавці, закривши лице долонями, Голота вмостився поруч, втомлено витягнувши ноги і дивлячись на запилені носки своїх сап’янців.
«Сьогодні я бігаю туди й сюди, як молодий хорт, і, що найцікавіше, уся ця біганина — дарма, хіба всі ноги в мозолях», — Голота дивився вниз і думав, що б він віддав за те, щоб зараз скинути чоботи й походити босоніж. А тоді повернувся й подивився на війтову, що не рухалася вже кілька хвилин, відколи Голота зайшов до господи, випив кухоль води, плеснув собі на обличчя з відра і розповів їй про тепер уже остаточну смерть Марусі-шинкарки.
Нарешті жінка опустила руки від обличчя, очі в неї були червоні, а губи тремтіли.
— Я відразу зрозуміла, що нічого доброго те кохання не принесе…
— Що? — стомлено перепитав Голота.
— Кохання Марусі до Калиновського, — повторила війтова.
— А що ви знали про те кохання? — поцікавився Голота.
— Знала лише про те, що Маруся говорила мені, а говорила вона небагато. Просила поради, розповідала про кохання, але про те, що вона любиться з Калиновським, сказала лише у нашу останню зустріч.
— Чому ж розповіла? — негайно запитав Голота.
— Маруся спитала, як бути. Бо Калиновський врешті її кинув, і вона була у відчаї.
— І що ви відказали?
— Покластися на волю Божу.
— І все?
— І все.
— А тоді?
— Не знаю, люди бачили, як вона ходила до знахарки, — сказала Софія і подивилася у вікно.
— Навіщо їй знахарка? — здивувався Голота, повернув голову до війтової, а тоді зрозумів. — А-а-а-а, приворотне зілля! От же брехуха чортова!
Він скочив з лави, беззвучно шепочучи щось собі під носа й люто граючи вилицями.
— Вибачте, пані, — зробив над собою зусилля Голота, усміхнувся, вклонився Краваржовій і вийшов з господи. Там уже дав волю і словам, і кулакам, кілька разів грюкнувши ними об браму, а тоді глибоко зітхнув і знову посунув обхідними шляхами до знахарчиної курянки.