Та Краварж до літератури мав дуже далеке відношення, тож, закушуючи вус, мовчки обливався потом і готувався до найгіршого.
— О, Єзус-Марія! Це ж треба, яка нісенітниця може зруйнувати все, до чого я так довго йшов. Придуркуватий війт, що палить гостя родича Малаховських через те, що той — упир!!! Хто повірить, що таке може статися в вісімнадцятому столітті, Краварже? Ти знаєш, скільки я зробив задля дружби з Малаховськими? Угоди, таємні вечері, союзи… І от, уся моя робота піде прахом через якесь убоге село, що водночас здуріло. І після всього цього чеський виплодок лишайної й чумної свині тепер розповідає мені якісь дурнуваті казки, яким і діти вже не вірять?! І навіщо я взявся управляти маєтками Єло-Малинських, у них же кожне село, як зболілий гнилий зуб, а війт — ідіот! Амброже, це я для цього тебе тут головувати залишив, щоб ти мені таке втинав, недоумку?!! Йой! Єзус-Марія! Ця вавка на сраці мене вб’є!
— Пане…
— Замовкни, замовкни, Краварже. Бог бачить, я був завжди до тебе ласкавий. Але зараз…
— Пане, дозвольте сказати, — змолився Краварж. — З Лукомським ми все-таки порозумілися. Я розповів йому про обставини і що я не міг нічого вдіяти. Разом найняли людину, що розслідує всі ці вбивства й принесе вам голову злодія на тарілці.
— Що ти мелеш, дурню?! — шляхетні знайомі витонченого аристократа князя Антонія Барнаби, завжди усміхненого й іронічного, неабияк здивувалися б, дивлячись на його розлютоване обличчя, якому зараз дуже личило слово «пика».
— Їй-богу, Голота знайде, — молитовно склав руки Краварж.
— Ви всі щось торочите про якогось Голоту відтоді, як я сюди приїхав. Хто це в біса такий?
— Дуже спритний шляхтич. Лукомський розповів, що це той, хто розкрив смерть графині Брановицької… — відказав війт, утираючи лоба, всіяного краплями поту.
— Невже? — здивувався Яблоновський і знову скривився від болю.
— Так, і він сказав, що натрапив на вбивцю, — замахав головою Краварж.
— І де ж цей, прости Господи, Голота?
— Е-е-е, не знаю… Поки що… — знову побілів війт.
— Де, я питаю! — піднявся на ліктях князь.
— Поїхав в Острог, мав учора повернутись, — скоромовкою заговорив Краварж.
— І?
— Зник.
— Що-о-о? Ти з мене знущаєшся, лайдаче? — рожеве обличчя Яблоновського набувало вже яскраво-червоного кольору, а очі мало не вилазили з орбіт.
— Але ми його шукаємо, до вечора знайдемо…
— Ти не знайдеш навіть дірку у своєму носі, йолопе! Що у вас тут коїться, пекельне пекло? Ой, Matka Boska Częstochowska, як же болить! — схопився за свою багатостраждальну тильну частину князь.
— Пане, у мене тут знахарка. Каже, що може допомогти вам…
— Так чого ж ти стоїш? Давай її сюди. Ой-ой-ой!
Краварж махнув рукою, і смуглява Федотиха, мов серна, застрибнула у кімнату. Князь Антоній, хоч і в цікавій позі, але ж примудрився кинути оком на струнку фігуру знахарки, яка також пильно обдивлялася князівський зад.
— Чиряк. До завтра його не буде, а сьогодні я його трохи полікую, вельможний пане, — розпливлося в усмішці гарне татарське обличчя Сташки.
— То давай уже, дівко, рихлєйше! Немає сил терпіти.
Та знахарку не треба було підганяти, вона відразу діловито й швидко розпочала звичну роботу, розклавши на столі якісь інструменти, трави, миски з водою та полотно. Першим ділом вона взяла шматок гостро заточеної бритви й полумисок. Князь повів бровами, але Сташка усміхнулася:
— Не лякайтесь, зараз я трохи поганої крові пущу. Коли чиряки йдуть, це треба перш за все робити.
— Чого б я лякався? Ти при своєму розумі? — обережно відповів князь і питально глянув на Краваржа, який лише заспокійливо хитнув головою. Князь заплющив очі, коли Сташка швидко наблизилася до нього й узяла за руку.
— Зараз я відчиню ліктеву жилу, випущу хвору кров, відразу полегшає, пане, — знахарка перев’язала руку нижче ліктя, промила гарячою водою, а тоді швидко й точно зробила надріз. Бризнула кров, яка густо потекла в полумисок. Сташка почекала, а тоді замотала руку й кинулася до своїх трав. На князівське гузно поклала компрес із розпареного у гарячій воді листя кропиви, потім відкинула полотно з глечика, що принесла з собою, і дала випити князеві відвар.