«Ще одна рятівнице моя», — подумав Голота, беручи карабелу за лезо слабкими руками, а тоді підтягнув зв’язані ноги й почав різати мотузки. Він саме закінчив, важко став на одне коліно і, за звичкою, обережно запхнув шаблю за пояс, коли почув, як у підвал почала з плескотом литися вода.
«Вона відкриває заслінку до колеса, зараз тут буде Вілія, і кінець», — мляво констатувало щось у Голотиній голові, і він задерев’янів від страху.
І точно: щось скрипнуло, річка стрімко почала затоплювати підвал, зараз же Вілія закрутила Голотою, як тріскою, вдарила кілька разів об стіни та водяне колесо, і врешті викинула з підземелля на широку воду. Відразу потягло на дно, і він відчайдушно замахав руками та ногами, випливаючи на поверхню за рятівним ковтком повітря. Голота то виринав, то знову занурювався, боротьба з річкою, що явно була налаштована його вбити, тривала хвилин з десять. А коли його віднесло вже на кілька верст, Голота врешті приречено зрозумів, що врятувався від відьми лише для того, щоб піти на дно трохи пізніше.
Шансів вижити справді було дещо більше за нуль. Його несло швидкою й повною ям Вілією, він був без сил, у мокрому одязі і з проклятущою шаблею, що ще хвилину тому врятувала його, а зараз усією своєю вагою тягла вниз. Та все ж Голота зміг підняти голову над водою, аби вхопити ще трохи повітря, і саме тоді побачив стару вербу, що не пережила останнього буревію і тепер лежала з вивернутим корінням на березі, утопивши гілля в річці. Голота з останніх сил почав гребти до неї, а тоді простягнув руки у розпачливій спробі схопитися за дерево, але гілки лише ковзнули по долоням, а він їх навіть не зумів стиснути. Та спроба все ж не була марною, за великого обламаного стирчака зачепився рукав його широкої сорочки. Витвір кельнських майстрів загрозливо затріщав, але витримав, і Голоту течією розвернуло й занесло під дерево, де він заплутався у гіллі. З усім своїм диким бажанням вижити він негайно вчепився за гілки і повиснув на руках. Ще одна спроба напружити м’язи віддалася болем у всьому тілі, та Голота підтягнувся й ухопився за стовбур. Течія, що ледь не вбила його, тепер допомагала й виштовхувала на дерево. Голота перехилився через вербу, з усіх сил обхопив її руками і так зомлів.
Отямився він уже тоді, як минув день, і сонце потроху сідало за обрій. Страшно боліла голова, біль пульсував ртуттю й переливався з потилиці у скроні й назад, паралізуючи всі думки. Голота ледь зміг розчепити намертво стиснуті на гілках руки й поповз по стовбуру, поки не впав з нього на багнистий берег. Увесь у багнюці, він дрижав усім тілом і жадібно хлебтав воду з невеличкого рівчака — кілька разів його нудило, та він уперто пив, а тоді знову впав у безпам’ятство.
Друге пробудження було вже не таким болісним, хоча й малоприємним. Прокинувся Голота від того, що хтось легенько копнув його по голові. З неабияким зусиллям підняв голову та побачив лише блискучі чорні чоботи. Носок піднявся й знову постукав його по вилиці.
— Вставай, ледарю, не час розлежуватися. Ніч надворі. Саме час гуляти, — Голота підняв очі й побачив чорну бороду Козири. Найдивнішим було те, що гайдамак усміхався, і усмішка пасувала йому так само, як дівоча стрічка на шаблі. — Налякав ти мене, брате. Стогне хтось, а потім мовчить, стогне — мовчить. Я спочатку подумав, чортяка якась в темряві лазить чи русалка у Вілії. А коли пішов сюди зі стрільбою, то аж плюнув — якесь жебро п’яне по багну повза й блює. Думав стрельнути, але пригледівся — так це ж знаменита нишпорка, сам Голота-Голотський, — вишкірив він свої зуби, що блиснули в темряві.