Гайдамака підхопив Голоту під пахви і так тяг його лугом, поки не приніс до своєї стоянки, схованої у верболозах. Козира посадив його, сперши спиною об сідло, а сам став перед ним, обтираючи свої величезні руки від багнюки, якою був вимазаний весь врятований.
— Це ж треба, — похитав головою гайдамак. — Не думав тебе тут зустріти, хлопче.
Голота лише повільно повів очима навколо і втупився в палаюче багаття, на вогні булькотіло якесь вариво, а поруч, стриножений, плигав чорний кінь. Сам Козира відійшов і тепер помішував щось у казанці, скоса поглядаючи на блідого Голоту, що дивився у вогонь. А потім почав голосно говорити, і його бас, здавалося, чувся від Луцька і до Кам’янця.
— У мене в 1746-му, коли кошовим Сич був, схоже сталося. Витягли одного бідолаху з Дніпра, а він уже синій був, як-от ти зараз, не один день плавав, видно. Так от, той потопельник полежав-полежав, потім щось забулькав, воду з водоростю вихаркав, устав і горілки попросив… А ти, до речі, не хочеш грушівки, сам робив, власними руками?
— Ні, — ледь чутно проказав Голота.
— Дарма. Он як тебе трусить, наче чорна неміч якась. Один москвин в Цимпальському лісі дуже добре лікував падучу. Як хлопця мого почало трусити, зловив — і в’юна в горло тому закинув. Той, звичайно, відразу ж вдавився, ледь Богу душу не віддав, а лікарчука за це ледь не забили. Москалик, коли до свідомості прийшов, виправдовувався, що в них удома так завжди лікують. А чого, бо в’юн крутиться, і тому має з людини те крутіння забрати. Ну й довбень…
Козира забрав з вогню невеличку джезву з кавою і сів, схрестивши по-турецьки ноги.
— Я так зрозумів, кави ти теж не будеш. А я от вип’ю. Призвичаївся, коли п’ять років у Бурсі ланцями гримів. А тоді мучився, бо ж добра кава, вона ж, як золото, знайти її неможливо. Та мені пощастило. Якось натрапили ми на валку. Пані Яворська їхала в Київ на прощу вклонитися святим угодникам і пом’янути померлого свого чоловіка. Чого тільки тоді ми не взяли. І полотна, і меду, і воску. Хлопці познімали колеса, під ободами познаходили і червінці, і талери. А я на одному з возів побачив мішечок. Відкрив його, а там кава. Виявилося, привезли Яворській з якого чи то Єбену чи Єбелу, з Арабів звідкись. То я так зрадів, що на радощах звелів хлопцям віддати пані третину червінців і трохи краму, щоб усе-таки не згадувала нас лихим словом. А каву Яворської оце й досі п’ю. Он навіть, бачиш, який із собою кухлик вожу, — показав Козира дивної форми мідну кварту, — теж турецька.
На диво балакучий гайдамак знову підвівся, відійшов, а потім повернувся і сів біля Голоти навпочіпки з кухлем якогось паруючого питва.
— На от, випий гарячої води з сіллю, промиє кишки тобі.
Голота тремтячими руками потримав гарячий кухоль у руках і почав повільно пити, трусячи головою, коли гаряча вода обпікала йому горлянку.
— Пий, пий. Дам тобі потім ще й відвару, є в сумах трохи чебрецю і трав різних. Хто це тебе так, розумнику? Чи то так перебрав у шинку?
Голота лише нечутно прошепотів у відповідь. Козира підставив вухо аж до його рота.
— Га? Ще раз скажи, не чую, що ти там сопеш. Війтова? Ота красунечка, дружинонька того дурного Краваржа. За що? У ліжку ти слабенький виявився, ні? — хрипко засміявся Козира.
Голота похитав головою. Він зробив ще одну спробу, закашлявся і крізь кашель усе ж просичав.
— Душогубиця.
Козира закінчив реготати і пильно подивився на нього.
— Яка ще душогубиця? Я чув, що ти всіх убивць повиводив на чисту воду. Кажуть, такий вертеп влаштував, що люди ще не скоро тут заспокояться і будуть…
Голота мовчав, дивлячись на гайдамака. Той і собі замовк, до нього врешті дійшло, і він повільно по словах проказав.
— То вона… Марусю?
Голота лише кивнув головою й відкинувся на сідло. Козира сидів, дивлячись у свій маленький чепурний турецький кухлик, що парував дивним, чужим для цих луків ароматом арабської пустелі.
Землянку в Осінському лісі, де останнім часом ховався Козира і куди він привіз блідого й безсилого Голоту, навряд чи можна було назвати зручним сховком, а от те, що вона була надійною й непомітною — це безперечно. Про неї ніхто, крім старого гайдамаки не знав, і дізнатися ніхто не мав жодного шансу. Повз схованку, закриту буреломом та кущами ліщини, навіть досвідчений збирач чорниць пройшов би, не підозрюючи, що сажнем нижче сидять і тихо гомонять двоє.