За півгодини у двері корчми, згинаючись чи не вдвоє, зайшов здоровенний сільський війт з двома підручними. Перехрестившись, вони обережно обійшли тіло бездиханного Калиновського — чоботи хруснули по залишках розбитого посуду — подивилися на страшно скривлене лице мерця й негайно вийшли, не озираючись. Війт, високий огрядний чолов’яга з вислими вусами, тихенько свиснув і показав канчуком на темну громаду лісу своїм людям.
— До лісу він пішов, більше немає куди. Сокирчук, Кос! Беріть коней — і по дорозі. Там нема куди сховатися. Вв’яжіть того жебрака, хлопці. Це він моровицю приніс у село. Тільки обережно. Чули, як шинкарка кричала — упиреве прокляття?
— І шинкарку? — перехрестилися двоє високих хлопів.
— Певне то. Бачили люди, як бігла Маруся до лісу, падала по дорозі, знову вставала й бігла. Хто зна, чого вона в ліс тікала, що з нею робилося… У мене собаки всі здихати теж он у ліс тікають, — війт похитав головою. — Кажуть, усі руки в неї були в якихось виразках. Вв’яжіть те стерво, але бережіться!
Розділ 2
В якому полюють на упирів і бачать на власні очі персонажів дідівських казок
Слова лупали у Голотину потилицю, як молот коваля об ковадло. Йому хотілося тримати голову обіруч, адже він відчував: ще от-от і вона лусне, як мушля равлика, яку довбе об дерево голодна ворона. Він ледве зміг розчепити повіки, залиті засохлими патьоками крові, нічого не побачив, бо в очах було чорно, глухо застогнав і знову замружився.
— Надвесну їхав дядько Василя Перчука на возі з Острога й побачив, як з лісу жінка в чорній хустці йде. Не стара ще, красива, тільки сива-сивісінька, як туман. Попросилася до нього, аби підвіз до Теремного, а він і взяв. Сіла вона на воза й каже, що йде аж із Глухіва пішки в Теременську церкву, бо дуже вже не подобається, як править глухівський батюшка. Дядько здивувався, адже про старого панотця з Глухіва казали, що він свята людина і править так, що аж з Острога приходять його слухати. Але нічого не сказав, їхав собі й їхав. А коли минув хреста й повернувся до жінки, то тієї вже й духу не було — зникла. Побачив старий Перчук лише сліди, які йшли од воза по піску, от тільки не людські вони були, а ратиці козині… А вже наступного вечора перша людина в селі від чуми померла, і лиш тоді старий зрозумів, кого в село привіз — бо ж то Чума була. У Теремному тоді хай не половина людей померла, і всі проклинали Перчуків. А як інакше, бо то ж Василь чуму в село привіз, сама б вона хреста не минула… І так Перчуків зацькували, що аж мусили вони продавати все і з села виїжджати. І добре, що втекли, бо вже хотіли їх спалити всіх уночі.
— А хто Чуму напускає, тітонько? — запитав тихий голос.
— Напускають відьми та упирі. Особливо упирі люблять це робити. Упирі — то вмерлі відьмаки або чаклуни, що душу дияволу продали. Встають вони ночами з могил, полюють за необережними, які повз цвинтарі ходять. А ще залазять у будинки, кидаються на сплячих людей, а особливо — на немовлят. І так можуть до смерті дитинки в неї кров ссати…
— Ой, Господь і Мати Свята! А як же від них захиститися, пані Софіє?
— Перед сном треба захист робити, хрестити всі вікна й двері. А якщо забути яке вікно, то через нього упир і залізе… А знайти упиря важко, бо тілько одні в могилах лежать, а інші можуть і на живих людей схожими бути. Але вбити їх однаково можна — треба осиковим кілком груди прохромити, очі й рота йому зав’язати, а тіло негайно спалити, а попіл за вітром розвіяти…
Тихий оксамитовий жіночий голос, який Голота чув немов через подушку, заколисував. Біль потроху пішов, та макітра його й далі варила неспішно. Але все ж доста для того, аби зрозуміти, у що він ускочив у тій триклятій корчмі.
«Упир. Вони мене назвуть упирем, що привіз у село моровицю. Ці добрі християни спалять мене, співаючи свої псалми, і вже найближчим часом, — ворухнулася думка, від якої голова Голоти розболілася ще більше. — Варто було тікати з інквізиторської в’язниці, аби тебе обклали снопами й спалили дикі селяни з цієї глушини? Інквізиторам хоч можна було крикнути щось на кшталт „і все таки вона крутиться!“ і послати прокльони єпископу, бо народ дивиться, а тут що кричати і кому — Івасю Свинарчуку з волохатою, як у кабана, мордякою?» — подумав він і знову зробив величезне зусилля, розплющивши важезні, немов налиті свинцем, повіки.