- А... Зараз... зараз поїдемо...
Ми підвелись, і я провів їх до фургона, що стояв перед кінотеатром «Форум». Він відчинив дверцята, за якими рядами висіли шкіряні пальта.
- Вибирайте.
Я стояв і не рухався. Тоді він заходився перебирати пальта сам. Він знімав їх із , плічок, оглядав, знову вішав на місце.
- Оце має вам підійти.
Він простяг мені пальто разом із плічками.
- Мені пальто не потрібне,-сказав я.
-Потрібне. Візьміть... Зробіть мені приємність.
Водій чекав, спершись на автофургон.
- Приміряйте.
Я взяв пальто й надяг його. Він оглядав мене уважно, мов кравець на примірці.
- Не тисне в плечах?
- Ні. Але, кажу ж вам, мені воно ні до чого.
- Візьміть, зробіть мені приємність. Прошу вас...
Він сам застібав на мені ґудзики. А я стояв нерухомо, мов манекен.
- Вам дуже личить. Моя перевага в тому, що в мене широкий вибір великих розмірів...
Я не опирався, аби тільки швидше його позбутись. Я не сперечався. Я тільки хотів, щоб він нарешті поїхав.
- Коли щось виявиться не так, ви зможете його обміняти. Я буду на тому самому місці, на бульварі Гамбетта, завтра після обіду... А втім, я залишу вам свою адресу.
Він дістав із внутрішньої кишені піджака візитну картку і простяг мені.
- Ось. Тут моя адреса й телефон в Антібі. Жду вас...
Він відчинив дверцята й сів до кабіни. Водій сів за кермо. А він опустив шибку, нахилився до мене й промовив:
- Я знаю, ви мені не дуже симпатизуєте... Але я ладен визнати свої помилки й покаятись Я вже не такий... Я зрозумів, у чому саме я не мав рації. Особливо щодо Сильвії... А вона кохала справді тільки мене... Ми ще про неї поговоримо, еге ж? - Він оглянув мене з голови до ніг. - А пальто вам дуже личить.
Не зводячи з мене погляду, він підняв шибку. І раптом, у ту мить, коли фургон уже рушив, на його обличчі застиг ошелешений вираз: я не стерпів і, хоч це було вкрай несподівано з боку такої стриманої людини, як я, чомусь показав йому дулю.
До «Форуму» на дев'ятигодинний сеанс заходили нечисленні глядачі. Мені теж закортіло посидіти в старій залі, у кріслі з червоного велюру. Але я будь-що хотів позбутися цього шкіряного пальта, яке стискало мені груди й не давало дихати. Поквапно розстібаючись, я відірвав одного ґудзика. Я згорнув пальто, поклав його на лаву й пішов геть із таким відчуттям, наче лишив позаду якусь небезпеку.
Може, вона була в занедбаному фасаді «Форуму»? Чи в появі Вількура? І несподівано я пригадав розповідь його матері про загадкову смерть актора Емоса на барикадах неподалік від Північного вокзалу під час визволення Парижа. Емос надто багато знав, він чув надто багато розмов у ресторанах і барах Шенв'єра, Шампіньї та Варенни. А прізвища, які називала пані Вількур, нагадували мені каламутні води Марни...
Я подивився на візитну картку:
Фредерік Вількур,
агент-посередник
Колись я міг уявити собі це прізвище тільки написаним великими чорними літерами. Але тепер вони були оранжеві, немов у рекламному проспекті. А скромна посада агента-посередника, особливо, як згадати іншого Фредеріка Вількура, отого з берегів Марни, свідчила про те, що досить і кількох років, аби розпрощатися з багатьма честолюбними прагненнями. Він сам дописав синім чорнилом адресу: «Антіб, проспект Боске, 5. Телефон 50-22-83».
Я вирішив піти додому пішки й рушив по бульвару Віктора Гюго. Ні, не слід було заводити з ним розмову...
Коли я побачив його вперше, він важко ступав Англійською набережною, через плече в нього теліпалася невеличка шкіряна сумка, і в мене не було Жодного бажання з ним розмовляти. М'яко світило осіннє сонце, була неділя, і я сидів на терасі кафе «Квіні». А він - там, на набережній - раптом зупинився й припалив сигарету. Потім на мить завмер, і нас розділяв тільки потік автомобілів. Якби він перейшов на зелене світло через вулицю, то опинився б якраз навпроти мене. А може, він і далі стояв би нерухомо, вже звечоріло б, і в сутінках його постать чітко вимальовувалася б, як у китайському театрі тіней, на тлі ще ясного неба й назавжди закарбувалася б такою в моїй пам'яті.
Він пішов далі в бік казино «Рюль» та парку Альберта І, з сумкою через плече. Навколо мене жінки й чоловіки пили чай - мовчазні, з поглядами, прикутими до набережної,- і їхні рухи здавалися механічними, мов у роботів. Може, й вони шукали в натовпі постаті зі свого минулого...
Я завжди проходив до своєї кімнати через залу, що була колись рестораном готелю «Мажестік». Це якраз на розі бульвару Сім'є, і тепер там часом влаштовують збори та виставки. У глибині зали, в напівтемряві, хор співав англійські релігійні гімни. На сходах оголошення: «Today: The Holy Nest» [«Сьогодні - Святе пристановище» (англ.)]. Високі голоси долинали й до третього поверху, і я чув їх навіть у себе в кімнаті. Той спів нагадував різдвяні пісні. А втім, Різдво тільки наближалося. В моїй кімнаті стояв холод. Це була звичайна готельна кімната з ванною, колись вона мала й номер, і він ще зберігся на мідній табличці в шафі: 252.