— Зажди тут.
Незнайомець зачинив двері, залишивши зніяковілого Аньденя чекати на сходовому майданчику. За кілька хвилин двері знову прочинилися, й чоловік віддав пухкий білий конверт без підпису. Аньдень узяв пакунок та сховав до шкільного рюкзака. Лань казав, щоб він тримав конверт подалі від чужих очей, не відкривав його й нікому про це не розповідав.
Він під’їхав на велосипеді до транзитної станції і сів на автобус, що їхав повз маєток Каулів. І от знову: є й швидші за учня без автівки способи доставити посилку. Єдиний висновок, якого дійшов Аньдень, — Стовп довірив йому конфіденційне завдання й не хоче, щоб будь-хто інший у клані про це дізнався. Це мало б йому полестити, але натомість трохи непокоїло. Лань ніколи раніше ні про що його не просив — окрім як добре вчитися в академії. І хлопець не думав, що Стовп залучить його до якихось таємних справ клану, хіба що тому не було кому довіритись.
В автобусі він запхав руку до рюкзака й обмацав конверт, метикуючи, що ж там може бути. Той був м’який на дотик, та, натискаючи на поліетиленові бульбашки, Аньдень вирішив, що всередині лежать невеличкі тверді предмети.
Він вийшов з автобуса і пройшовся десять хвилин до воріт маєтку Каулів. Охоронець помахав йому, а хлопець просто попрямував крізь браму до будинку.
— Агов? — гукнув він у фоє.
З кухні озвалася Кяньла, яка бряжчала посудом:
— Аньденю-се, то ти? Лань-дзень у тренувальній залі.
Аньдень проминув кабінет Стовпа, перейшов охайне подвір’я й постукав у двері до тренувальної зали. Лань розсунув двері. Він мав на собі вільну чорну сорочку-туніку та штани, але стояв босоніж. Дивно було бачити його отак, по-простому. Він здавався молодшим, таким, яким Аньдень пам’ятав його з тих часів, коли Лань іще не став Стовпом.
— Аньденю, — Лань з усмішкою ступив убік, — заходь.
Аньдень скинув взуття й увійшов до видовженого приміщення з дощатою підлогою. Лань зачинив двері.
— Ти приніс те, що я просив тебе забрати?
Аньдень скинув рюкзак із плеча й витягнув звідти пухкий конверт. Коли він віддавав пакунок, то майже торкнувся Ланевих пальців і сахнувся. Він і досі не звик до того, як змінилася кузенова аура. Аньдень знав, що є чутливішим за звичайну людину, більшість людей не здатні відчути нефритову ауру, хіба що вони вишколені Зеленокості, які носять власний нефрит. Та для Аньденя через той новий нефрит, що Лань виграв у двобої, кузенова аура здавалася незвично гострою та пронизливою, немов повищала на кілька психічних октав. Вона йому не пасувала.
— Дякую, що змінив заради мене плани, — сказав Лань.
— Без проблем.
Аньденеві кортіло спитати, що там у конверті, але з того, як швидко Лань сховав пакунок до шухляди й засунув її, він вирішив, що на таке запитання Стовп не відповість. Лань зняв з гака на стіні рушник і витер блискуче від поту обличчя.
— Як навчання?
— Добре. Лишилось усього кілька місяців.
— Як гадаєш, ти готовий до іспитів?
— Думаю, так.
Лань відвернувся й кинув рушник до кошика біля дверей.
— Яка в тебе найсильніша дисципліна?
— Та, мабуть, Направлення.
Лань кивнув.
— А найслабша?
— М-м-м… Гадаю, Відхилення.
— А з предметами як? З математикою, мовами, отим усім?
— Усе здам нормально, — коли йшлося про наукову складову зеленокостої освіти, Аньдень ледь-ледь виринав над середнім рівнем. — Ланю-дзень, не хвилюйся, ці оцінки не дуже вплинуть на моє остаточне місце в рейтингу.
— Аньденю, я не рейтингом переймаюся, уже суворіше промовив Лань. — Я розпитую про навчання, бо певен, що останнім часом у кампусі чимало балачок про клани. Тобі доведеться зіткнутися з багатьма чутками й чужими думками, якщо цього ще не сталося. Не хочу, щоб тебе це засмучувало чи відволікало, просто зосередься на своєму навчанні.
— Так і зроблю, — пообіцяв Аньдень.
Лань схвально поплескав його по плечу і вказав на порожню тренувальну залу.
— Ну, раз ми вже тут, не хочеш трохи попрактикуватись у Відхиленні?
Аньдень спробував придумати годящу відмовку. Його не надто вабила думка про те, щоб осоромитися просто перед очима Стовпа Безгірного клану, та Лань уже перейшов на інший бік кімнати і взяв з полиці жмуток дротиків.
— Маєш тренувальний браслет із собою? — спитав Лань.
Аньдень поклав рюкзак попід стіною. «Це просто Лань. Він хоче допомогти, він робить це не для того, щоб зіпсувати мені настрій». Хіло й Шае були для нього наче справжні кузени, але Лань — значно старший і завжди здавався радше дядечком. Аньдень поліз до переднього відділення свого рюкзака й витягнув звідти пластикову коробочку з тренувальним браслетом. Він був восьмикласником, тож мав дозвіл постійно носити браслет при собі й використовувати — під наглядом дорослих Зеленокостих. То була проста шкіряна пов’язка на кнопках, із трьома нефритовими камінцями. Якщо його результати покращуватимуться, навесні він отримає четвертий.