— Вибач, — сказав Аньдень. — Я просто втомився.
Уранці він уже встиг відвідати поглиблене заняття із Сили, а ті уроки його завжди виснажували.
І він не думав, що відвідини маєтку Каулів перетворяться на імпровізований іспит.
— А які відмовки шукатимеш, коли від того залежатиме твоє життя? — різко спитав Лань. — Ще раз.
Аньдень постарався зібрати енергію. Став надійніше, здійняв обидві руки, відчув поколювання і тремтіння від напруги, а тоді різко ворухнув руками вперед та вниз, виштовхуючи із себе стільки повітря й енергії, скільки вдалося зібрати. Хвиля Відхилення промчала кімнатою та збочила, дверцята шафки задеренчали, наче почався землетрус. А пляшки й не похитнулися.
Лань потер рукою очі.
— Якщо ти не можеш зрушити пляшку з піском, як ти збираєшся збивати людину з ніг? Або захищатися, коли хтось спробує зробити це з тобою?
— Я ж іще не Зеленокостий, — запротестував Аньдень, незграбно осідаючи на землю. — Я старанніше тренуватимусь, у мене ще є час.
— Тобі в учнях ходити якісь кілька місяців, — обличчя Ланя посуворішало, а голос зненацька погучнішав. — Аньденю, «горяни» вже показали, що мають до тебе інтерес. Вони спробували вбити і Хіло, і мене, а коли тебе більше не захищатиме кодекс айшо, то можуть прийти й по твоє життя — і це вороги, які мають більше нефриту й досвіду. Ти не можеш бути надто втомленим чи слабким, щоб захищатися!
Лань однією рукою жбурнув через кімнату трикутну хвилю Відхилення, і пляшки злетіли вгору. Вони врізались у задню стіну, зі стукотом попадали додолу й покотилися підлогою. А він у той бік навіть не глянув. Стрімко наблизився до Аньденя, схопив його за руку і смикнув угору.
— Аньденю, після випуску ти опинишся на війні, — прогарчав Стовп. — Мусиш готуватися до того, що це таке — бути Каулом, або не виживеш. Ясно?
В Аньденя перехопило подих. Пальці Стовпа уп’ялися в його біцепс, але біль оточив хлопця звідусіль, пронизуючи самий центр черепа. За цим непритаманним для Ланя гнівом стояло стільки нефриту — він аж вибивав дух із Аньденевих грудей.
— Кауле-дзень, — замолив хлопець.
Він пильно вдивлявся в очі, які ледь упізнавав. Райдужки були яскраві й осклянілі, немов блискучі крем’яшки, у них бурхливо нуртувала енергія. І можна було легко роздивитися павутиння тонких червоних судин, що їх оточувало. Аньдень глитнув:
— Ланю?
Стовп його різко відпустив — майже штовхнув. Лань витріщався на хлопця якусь секунду, а тоді потрусив головою, немов намагався прочистити думки. Його нефритова аура вирувала, й Аньдень мимоволі відчув, як безкомпромісний гнів Стовпа перетворився на безладну мішанину незрозумілих емоцій. Лань притиснув долоні до очей, а тоді опустив руки і промовив уже спокійніше:
— Вибач, Аньденю. Ти на таке не заслужив.
— Усе гаразд, — невиразно і приголомшено прошепотів Аньдень.
— Я останнім часом дратівливий, — відвернувся від нього Лань. — Стільки всього навалилося, а скільки ледь на краю тримається. Треба дбати, щоб Князівська Рада та Ліхтарники лишалися на нашому боці, а ще зважати на те, що еспенці можуть втрутитися… — Лань глипнув на нього зненацька, очікуючи на розуміння. Він і досі був сам на себе не схожий, але явно намагався опанувати себе. — Та все одно. Оце зараз я на тебе надто сильно тиснув.
— Та ні, — розгубився Аньдень, якого й досі хитало. — Ти ж правду казав.
— Аньденю, я тобою пишаюся, оцього я казав замало, — Лань знову наблизився до нього. — Хіло вже бачить тебе Кулаком. З таким талантом ти будеш для нього справжньою знахідкою. Але я хочу знати, що це — твій вибір. Враховуючи, яка зараз ситуація, ти можеш обрати собі іншу роль у Безгірному клані чи навіть шлях за його межами.
Спочатку Аньдень навіть не відреагував. А тоді його подив різко поступився бажанню захистити себе, й обличчя в нього запалало.
— Я не боягуз.
Він знав, що не настільки тямить у науках, аби стати Таланником. Не всі Зеленокості входили до кланів — були і вчителі, і лікарі, і покаяльники, — але як він може розглядати інші професії, коли такі часи надворі?
— Хіло-дзень казав, що ви потребуєте стількох зеленокостих випускників, скількох вдасться залучити. Я всім зобов’язаний клану, тобі й дідусеві. І ким я буду, якщо не дам клятви?
Та не встиг Лань відповісти, як у двері тренувальної зали різко постукали. З-за них пролунав голос Вуня:
— Ланю-дзень, телефонує мер Дзаньлуня.
Лань глянув на двері, а тоді — знову на Аньденя. Він відступив убік із непроникним виразом обличчя. На якусь мить Аньденя закололо неприємним Чуттям настирливого відчаю.